Наталія Ярославівна Матолінець - Академія Аматерасу, Наталія Ярославівна Матолінець

угору по руках, до плечей.

Коли всередині щось перемкнулось і Рен упала навзнак на свою схему, десь поміж основними вузлами підтримки, все довкола зайнялося білосніжним полум’ям.

Встигла подумати, що це дуже красиво. А тоді відчула, як болять стерті до м’яса пальці, і побиті коліна, і затерпла спина. Як важко дихати, як з хрипом виходить повітря з легень, як засихає її кров довкола, перетворюючись на чорну ламку кірку. І яка вона вся зламана та порожня. Шалено хотілося б ще побачити обличчя Зака, але перед очима стояв тільки розпливчастий туман з іскор, і кожен наступний елемент розростався вгору, задіюючи нову лінію Дерева.

«Це була гарна мрія, Бентен».

Коли останній елемент схеми загорівся, дівчина, яка до того була Рендалл Савітрі, лежала біля коріння і не дихала. Білі іскри падали на її вії, і волосся, і одяг, і зранені руки, як вишуканий мережаний саван, і жоден порух не порушував їхнього тремкого сяйва.

Розділ 15

Інша Тріада

«Це була гарна подорож, подруго».

«Безумовно, подруго».

«Вона нас чує?»

«Мала б уже… Рендалл?»

Світло, тепле і яскраве, пробиралося навіть під опущені повіки.

Коли очі звикли до світла, то помітили, що їх двоє. Одну Рен знала вже — принцеса Савітрі. У яскравій одежі та золоті, з квітами в чорному волоссі. З усмішкою в завше теплих очах.

Другу Рендалл бачила вперше. Та була нижча і худорлявіша, ніж принцеса. З хвилястим волоссям, укладеним нагору, в золотій короні. Очі незнайомки, темно-блакитні, зовсім такі, як у принцеси, — глибокі й усміхнені. З білих плечей струменіла біла сукня.

— Доброї зустрічі, Рендалл! — мовила та, друга.

І Рен упізнала її: внутрішній голос.

— Вітаю тебе! — принцеса Савітрі усміхнулася ширше, відвертаючи увагу від непояснимого болю, який затоплював від самого погляду на ту, іншу. — Говоритиму швидко, бо небажано тобі й перебувати тут, власне. Ти молодець! Радію, що пройшла цей шлях з тобою. Але тепер настав момент попрощатися — можливо, до наступного повороту Колеса Долі… Ти віддала наше життя заради неймовірної мрії, — Савітрі схилила голову і продовжила: — Далі звідси піду я. Хай моє життя стане платою для Всесвіту. А ти, люба Рендалл, ти повинна дізнатися…

Не договоривши, Савітрі кинула погляд на свою супутницю.

— Вітаю тебе… знову, — білявка наблизилась повільно. — Я — Ніка. Я — богиня перемоги.

За її спиною розпустились важкі срібно-сірі крила. І Рен одразу ж пригадала їхні зустрічі: довгі сходи в небеса, далеку крилату постать зі снів, котра йшла вперед, серед зірок, світів і сяйва.

Ні-ка.

«Щось не те з твоєю аурою. Наче сама ти

багатошарова ]]> », — казав колись Енліль.

Ніка, богиня перемоги.

Ніка — так помилково назвав її Історик під час нещодавньої зустрічі.

«Ти впевнена, що ти Савітрі?» — спитала Афіна, коли прийшла в Академію.

«Тебе немає!» — переконували голоси божевілля. І виявилися праві.

Ніка.

Усе проясніло, і Рен діткнувся спокій.

— Хтось із вас двох усе мені пояснить?

Савітрі похитала головою, а тоді поправила довгу шаль:

— На жаль, я вже мушу піти. Хтось мусить піти, аби ти повернулася.

— Савітрі… — тільки й устигла сказати Рен, простягаючи до неї руку, проте принцеса з давньої легенди загадково всміхнулась, заперечно похитала головою і сміливо повернулася до світла попереду.

Вона пішла вперед, похитуючись у такт лише їй чутній музиці. Вона щасливо сміялася, коли кликала Сатьявана, і квіти розпускались у її волоссі, і дзенькіт браслетів завмер у повітрі навіть тоді, коли найбільша мрійниця розчинилась у білому-білому, як початок усього сущого, світлі…

— Вітаю, юна богине! — цей голос прозвучав раптово, щойно Савітрі зникла, але Рен не здивувалась ні краплі.

Ніка легко кивнула і звіялася, мов вітер…

* * *

— Я майже очікувала нашої зустрічі, — Рен подивилась у темні очі, котрі завжди горіли незбагненним інтересом, і зітхнула. — То що — може, сьогоднівирозкажете мені захопливу історію?

Історик усміхався. На його плечах була та сама шкірянка з шипами, що й минулого разу.

— Рендалл Савітрі, радий бачити тебе цілою і неушкодженою, — заявив він, широко розкриваючи руки для обіймів, проте дівчина не зрушила з місця.

— Я померла, — повідомила вона. — Це не найприємніше, що зі мною ставалося, тож залиште ці жарти при собі.

— Вибач. І давай знову на «ти», — Історик наблизився й уважно подивився на Рен, наче намагався роздивитись щось

у ній ]]> .

— Савітрі, Ніка, Рендалл, — мовила дівчина тихо. — Давай. Розповідай. Для чого ж ти тут?

— Я записую історію…

— Чи твориш її?

— Юна богине, ти…

— Я — хто? Чи що?

Я ]]> взагалі коли-небудь існувала?

— Це дивна і заплутана історія, — чоловік зітхнув. — Принцеса Савітрі жила дуже давно. Її душа чекала свого часу в Колисці. А от Ніка, богиня перемоги, мала переродитися найближчим часом, але… не можна було дозволити їй цього.

— Чому? Це порушення правил.

— Я тих правил не встановлював. Просто богиня перемоги, вона мовби… Вона притягує успіх до себе та до всіх, хто її оточує. Викривляє реальність так відчутно, що…

— Я не притягувала жодного успіху, — заперечила Рен. — Та я була однією з найслабших.

— Саме так. Та якби Ніка переродилась і прийшла в Академію відкрито, то цей випуск був би

приреченим на успіх ]]> .

— А що в цьому поганого?

— Те, що таке везіння в усьому —

протиприродне ]]> , — голос Історика звучав так, наче він вибачався. — Це унікальна навичка богині перемоги. Пригадай-пригадай,