Наталія Ярославівна Матолінець - Академія Аматерасу, Наталія Ярославівна Матолінець

Куди приводять мрії

— Рендалл, подруго Діоніса, важка ніч видалася, чи не так? — Очі Хамсіна зігрівали, але усмішка була сумною і трохи розгубленою.

— Ти знаєш, навіщо я тебе викликала, — прошепотіла Рен, стискаючи в одній руці сережку і обидві колби з енергією, а в другій — кулон із пір’їнами.

— Підозрюю, — кивнув вітер, ховаючи руки в кишені світло-синього джинсового комбінезона.

Рен подумала, який же він милий, і симпатичний, і добрий. І негайно пошкодувала, що знаходила мало часу, щоб спілкуватися з ним раніше — окрім тих напівсвідомих дотиків, якими вони постійно проростали одне в одного. Та пізно вже.

— Хамсіне, ти повинен покинути мене. Я розриваю нашу домовленість. Сансара Іґґдрасіль більше не шукатиме Діоніса, тож ти в безпеці.

Вітер опустив голову і зиркнув на неї спідлоба.

— А як же наша обіцянка бути завжди і всюди разом?

— Твій друг Діоніс тепер не потребує допомоги. Але мій друг Нортон — потребує. Я збираюся вчинити заборонене. Після цього я помру, Хамсіне. Тому ти повинен покинути мене і врятуватися.

Очі вітра розширились.

— Ні, моя богине, ти не мусиш іти на таку жертву…

— Звичайно, не мушу. Та бувають випадки, коли ти робиш щось — і це неправильно, і це нічим хорошим для тебе не закінчиться… Але ти однаково робиш це і почуваєшся щасливим супроти всякої логіки. Як ось зараз.

Хамсін підійшов до неї і без зайвих слів обійняв, згрібаючи волосся Рен.

— Боги свідки, Рендалл Савітрі, я люблю тебе, і я хотів провести з тобою ще половину вічності…

— І я люблю тебе. Тож запам’ятай наш час удвох. Запам’ятай мене. Не як богиню Савітрі, а як студентку Рендалл. Саме цю Рендалл, котра була тут і тепер.

— Звичайно, — видихнув вітер, цілуючи її м’яко й ніжно. — Як же я забуду тебе? Як же?..

Його цілунки лягли на чоло, щоки, кінчик носа — і Рен усміхалася, відчуваючи, як ці квапливі дотики додають їй того, що вона сприймала за належне: його тепло і любов, його підтримку й заступництво, його силу і солодкий аромат, який вплітався у волосся. Як же далі — без нього — як же?..

Хамсін поправив коси Рен і розчинився в повітрі безслідно, беззвучно. Кулон у долоні охолов і розсипався попелом біля її ніг.

Сила тікала значно швидше, ніж Рендалл сподівалася. Вона розраховувала, що зможе залишатися при тямі до самого кінця, проте цей розрахунок скидався на помилковий — на щастя, лише цей.

Після того як дівчина виростила вперше і востаннє власну мрію, порушуючи при цьому всі заборони, то пересвідчилася, що рана Зака на очах маліє, а його дихання вирівнюється. А тоді відшукала Залу Намиста — на щастя, Хранителька доєдналася до інших викладачів і залишила своє пристановище.

Без енергії Бентен, яку випив порятунок Зака, як і половину сили Рендалл, схема мрії Зевса та Аматерасу означала кінець. Проте навіть якби й зоставалося вдосталь сили, щоб виборсатися та залишитися по цей бік життя, то згодом неминуче впала б віддача за вплив на фізичний об’єкт — на Закове тіло. А до того ще — віддача за вирощування власної мрії та порушення природного ходу подій. Бо Зак мав загинути. Але Рен, тверезо оцінивши свої перспективи, вирішила вкластись у все і порушити все, бо, хоч яка там віддача насувається, жодна біда вже не досягне цілі, якщо вона з власної волі впаде мертвою з хвилини на хвилину. З погляду професійної мрієрости, все складалося сприятливо для втілення завдання.

«Нічого, принцесо Савітрі, нічого … — заспокоювала вона ту, іншу, креслячи якнайбездоганнішу варіацію Дерева Життя. — Колись ти відродишся, прийдеш в Академію і, можливо, тебе навіть тривожитимуть спогади про таку собі Рендалл, котра в житті не зробила нічого корисного, препогано вчилась і єдине, що вміла, — вирощувати мрії».

Принцеса Савітрі мовчала. Але це було на краще. Рен не мала сил на розмови.

Коли крейда виводила останні елементи схеми, гостра скалка впилася в серце зсередини. Перед очима потемніло, а потім усе залилось густо-червоною барвою, по якій танцювали жовті кола.

Поки тонкі лінії наливались її життєвими силами, дівчина сконцентрувалася на своїй цілі: мрії Зевса, Аматерасу і багатьох інших богів. Об’єднати Намисто. Відновити Нитки і провести їх до кожного-кожнісінького світу, який коли-небудь був створений.

Крейдяні лінії, прокреслені зверху кров’ю, почали займатись білим-білим іскристим вогнем. Енергія, котру давала віра інших у цю мрію, була колосальною…

«Ось воно, Бентен! — зраділа Рендалл. — Ось вона — твоя вселенська мрія!»

Бентен не відповіла. Хоч зараз Рен так хотілося б почути підбадьорливий та захоплений голос дівчини-мрійниці, яка б сказала, що все буде до…

Р-раз.

Голка вгризлася в серце знову. Цього разу світ втратив барви, але біле світіння Дерева Життя проступало навіть у повній темряві.

«Аматерасу. Зевс. Герес…» — Рен подумки повторила імена кандидатів до Тріади, які стали причиною катастрофи.

«Афіна. Індра. Іштар…» — вона шепотіла імена давніх богів, як сильні заклинання.

«Вони хотіли бути поруч. І досі хочуть. Понад усе. Тож хай це станеться…»

Рен розчепірила пальці і притиснула їх до коріння схеми, а тоді різко провела обома долонями вперед, закликаючи компресію часу спрацювати на повну. Обдерта шкіра сповзала з новими приступами болю. У скронях озивалася тупа пульсація, чорнота заколисувала, але біле сяйво миготливо, мов феєрверки, підсвічувало підлогу і скидалося на чарівну картину, висипану піском чи сіллю.

Ще укол.

«Терпи».

Як на парах Діана Керна. Зціплюй зуби і терпи. Люби цей світ, цей біль і терпи. Люби цю мрію і терпи. Недовго ще.

Картина перед очима почала розгойдуватися.

Схема палала вже незгірше за святкову гірлянду. Білі іскри розсипалися щедрими пучками, і дрібне тремтіння пробігало від кінчиків пальців