Юрій Миколайович Авдєєнко - Очікування шторму

прокажений, од людей ховався, під страхом жив.

— Коли завербували?

— Давно. В Японії. В дев'ятсот п'ятому, я в полон потрапив…

— Старанно прихований біографічний факт.

— Веліли.

— Японці?

— Німці.

— Гаразд, ударимось до спогадів в іншому місці. А тепер лише скажіть, хто дозволив вийти на контакт з Дорофєєвою. Зважаючи на все, вас оберігали старанно.

— Такий наказ центру. Коли я повідомив, що Клара не відгукується, вони заборонили мені користуватися поштовою скринькою.

— Де вона?

— У будинку п'ять на вулиці Фрунзе.

— Ведіть далі.

— Звеліли підшукати людину з нафтоперегінного заводу. Вони давно просили це зробити. І я запропонував їм одну. В довоєнні роки крав цей чоловік. Кличка в нього була Ніздря. І шрам через обличчя.

— Знаю, — відповів Каїров. — Під час перебування начальником міліції доводилося зіштовхуватись.

— Учора вони схвалили його кандидатуру й дозволили мати справу з Дорофєєвою.

— Де радіостанція?

— У мене в голубнику.

Каїров підвівся:

— Досить, поговорили. Давай зброю. І ходімо.

Сованков підвівся з дивана, поклав пістолет на стіл.

— Більше нема?

— Обшукайте. — Голос байдужий.

— Ходімо. — Каїров заховав пістолет Сованкова в кишеню.

Очі звикли до напівтемряви, Каїров, розглядаючи Сованкова, бачив, що перед ним стара, втомлена людина. Хода невпевнена, спина згорблена.

Вони вийшли у передпокій, і раптом Каїров відчув гострий біль у грудях, запаморочення. Сованков був уже на порозі. Каїров хотів зупинити його. Але… Мова не скорилася. Руки й ноги також. За мить полковник Каїров сповз по стіні й упав упоперек передпокою.

Будинок побачень — Японія, 1905 рік

— Це дивна нація, — сказав світловолосий Фріц, відпивши з маленької порцелянової чашки підігріту рисову горілку, що огидно пахла. — Білий колір, наприклад, в Японії — колір печалі й жалоби.

Сованков розуміюче кивнув. Вони сиділи на циновках у просторій, але зовсім порожній кімнаті, перед ними стояв низенький, наче дитячий, столик, на якому біліли три малесенькі чашки й видовжена порцелянова посудина з дивовижним за красою рисунком: журавель, черепаха, сосна й бамбук. Сованков уже чув од Фріца, що рисунок цей символізує довголіття.

— Ми когось ждемо? — запитав Сованков.

— Гера Штокмана, — відповів Фріц.

— А жінок?

— Ви, росіяни, надзвичайно нетерплячі, — посміхнувся Фріц. — А тим часом у вас є дуже розумне прислів'я: скінчив діло — гуляй сміло. — Очі у Фріца холодні, як у черепахи, а шия худа, наче в журавля. Він знову піднімає чашку. Неквапно промовляє: — Культ кохання в Японії має стародавні традиції. Для гетер існує складний щабель про ранги. На вершині його тайфу, пізнавальний знак — золоте віяло. Далі тендзін — срібне віяло… Десь у кінці — хасицубоне…

— Який пізнавальний знак?

— Він вам не знадобиться. Сьогодні ви будете в ліжку з тендзін. Я ж, як ваш старший товариш, із тайфу.

— А гер Штокман?

— Гер Штокман не спить з жінками. Він працює.

— Правильно сказано, Фріц, — промовив по-російському, але з акцентом, лисий, низького зросту чоловік. Він з'явився в кімнаті наче з-під землі. — В моєму віці робота — це одне з небагатьох доступних задоволень.

Фріц, а за ним Сованков, схопилися.

— Сідайте, панове. — Він був смішний у своєму дорогому костюмі без туфель. Теж місцева традиція! — Людина до кінця життя може не навчитися цінити гроші, але на час, рано чи пізно, як кажуть у Росії, вона оглянеться. Пане Сованков, я багато гарного чув про вас від свого друга Фріца. Буду коротко… Росія програла війну. Японія перемогла. Та вона перемогла не російський народ, а косну російську державну машину. Ця машина, якщо її своєчасно не замінити, приведе Росію до загибелі. Пам'ятайте, Сованков, співробітничаючи з Німеччиною, ви є насамперед справжнім патріотом свого народу. Завтра ви повертаєтеся в Росію. Їдьте на Чорноморське узбережжя Кавказу. Залишитеся в зручному для вас порту. Купіть трактир. І назвіть його «Старий краб». Клієнтуру вибирайте серед моряків. Спостерігайте, запам'ятовуйте. Нічого не записуйте. Колись до вас прийде наша людина й скаже: «Я кращий друг Фріца». Будете в його розпорядженні. — Штокман замовк. Пильно подивився на Сованкова. — Запитання є?

— Може, мені змінити прізвище?

— Ні. Будете працювати під своїм прізвищем, із справжньою біографією. Ваша агентура кличка — Японець.

— Чому?

— Так треба. Якщо запитань нема, до побачення, панове. На добраніч.

Павутиння

Гер Штокман знав ціну копійці. Не встиг Сованков поселитися на Чорноморському узбережжі, як уже через тиждень прийшла до нього людина з обличчям, яке зовсім не запам'ятовується, і назвала себе другом Фріца.

Пробув він у Сованкова майже місяць. Навчив його тайнопису, фотографії, деяким прийомам шпигунського ремесла.

Потім Сованков улаштувався обліковцем в управлінні порту. Німецьку розвідку цікавили дані про товарообіг порту, тоннаж кораблів, політичний настрій у середовищі робітників, інтелігентів, обивателів.

У чотирнадцятому році, коли почалася світова війна, відробляти німецькі гроші стало важче, небезпечніше. За шпигунство загрожувала смертна кара. Тим часом у будинку Сованкова час од часу з'являлися похмурі, мовчазні люди з важкими валізами. А потім у порту підривалися судна, горіли склади.

Восени 1919 року зв'язок із «друзями Фріца» увірвався. Сованков одружився. Але незабаром дружина померла від сердечного приступу,