Володимир Кільченський - Присмак волі

До темряви табір було підготовлено. Санько, побачивши, що щербу нічим заправити, дістав з мішка присолену щуку і віддав кухареві зі словами:

— Ось і моя лепта до казана. Свіжа, вранці зловлена...

Кухар із задоволенням взяв щуку і, швидко розрубавши її на дрібні шматки, кинув до казана. А тоді, глянувши на Санька, весело промовив:

— Нам би ще таких попутників, то з голоду не померли б!

Санько у відповідь широко посміхнувся і зауважив:

— А чому я добрих людей буду об’їдати? Ще піймаю!

За вечерею до Санька ставились як до доброго знайомого, всі підхвалювали запашну щербу та кепкували з кухаря Дмитра, у якого до варива з борошна нічого було й кинути. За вечерею Санько розповів про своє поранення і про те, як він лікувався в Почаєві при монастирі. Послухати його зібралися всі козаки, залишивши вогнища без нагляду. Микола Перевертайло також уважно слухав Санька, а коли той розповідав про напади татар на монастир, не втримався і сказав:

— Знаю я їх... Усе життя відбиваємося від цих буджаків. Злий народ та жорстокий...

Уже пізнього вечора вклалися спати при відблисках багаття, і Данило, новий товариш Санька, запропонував лягти поруч. Так уперше за весь час на шляху від Старокостянтинова Санько безпечно заснув під захистом нових товаришів.

Уранці наступного дня козаки хутко збиралися в дорогу. Десятник Микола підстьобував усіх криком, повторюючи:

— Хлопці, ночувати будемо у Шаргороді, а шлях нелегкий. Швидко збирайтесь! Під’їмо десь по дорозі!

Усім хотілося швидше дістатися до рідної домівки, і, тільки-но посвітліло на сході, вирушили в дорогу. Санько тримався поряд із Данилом та Владиславом.

Їдучи, Данило розповідав про життя у Шаргороді, де у нього були жінка та двоє дітей. Про долю родини він нічого не знає вже майже півроку, а Владислав, молодий парубок, їхав мовчки і не втручався в їхні розмови.

Шлях пролягав уздовж річки Мурашки, і перепон було небагато. Дорога петляла, обминаючи ліски та кам’яні пасма, що траплялися попереду. Уже хотілося перепочити, і сотник гукнув переднім:

— Зупиняймося! Швидко годувати коней та самі щось пожуємо — і гайда!..

Санько з Данилом оглянули своїх коней, підгодували, а потім попорпались у мішках, дістали якийсь харч. Поївши, запили крижаною водою з озерця, вкритого кригою. Передні козаки під вечір покрикували, що вже недалечко до Шаргорода, та темрява встигла накрити подорожніх своїм покривалом. Але, слава богу, поміж хмарами виглядав майже повний місяць, і ватага козаків, не зупиняючись, рухалась далі.

Санько Голота став тремтіти від хвилювання, коли наблизилися до містечка, і думки та згадки линули в голові одна за одною. Чи жива його Софійка? Як він вночі зможе прийти до її домівки? Коли вже почувся гавкіт собак і де-не-де стали виднітися бляклі вогники містечка Шаргорода, Санько тремтячим голосом звернувся до Данила:

— Друже Данило, не насмілююсь я вночі прийти до Софійки... Не жона ще вона мені... Чи не дозволиш переночувати в тебе, десь на сіннику?

Данило Музиченко був утішений від передчуття близької зустрічі з рідними і радо відповів:

— Добре, Санько, знайдеться і для тебе куточок, — а тоді додав: — Хвилююся я за своїх... Чи живі вони?

Заїхали в Шаргород, і козаки поспіхом прощались один з одним. А Данило з десятником та ще з декількома козаками їхали далі. Зовсім недалеко від замку Музиченко крикнув:

— Бувайте, хлопці! Завтра зберемося! — і, смикнувши коня за повід, гукнув Санькові: — Друже, за мною! Тут недалечко!

Завернули на невелике дворище, з якого виднілась тінь фортеці, що була неподалік. Спішились, і Данило завів коней до присадкуватої стайні, підсипав зерна до короба, в якому вже з півроку не бувало кінського харчу. Потім поспіхом пішли до криниці. Пробивши крижаний панцир, набрали води, черпнувши цеберками просто з криниці.

У хатині почули важкі кроки посеред двору, і засвітилося тьмяне світло. Через мить відчинилася половинка дверей, і переляканий жіночий голос запитав:

— Хто це тут порядкує? Зараз покличу чоловіка з синами!

Почувши крики дружини, Данило розгубився, але за мить оговтався і гучно відповів:

— Христе! Та це ж я, твій чоловік... Де ти іншого візьмеш? От, з війни повернувся...

На мить стало тихо, та раптом у нічній тиші пролунав шалений крик радості:

— Данилку! Ти живий, голубе сизокрилий!.. Чого ти там стовбичиш? Іди до хати!

Данило поставив цеберко і поспішив на голос дружини до хати, виправдовуючись якимись словами про коня та товариша. — Санько лишився й далі порядкувати біля коней і, зробивши справу, непевною ходою попрямував до хатини. Зайшов у сіни і, обтрушуючи чоботи, став тупотіти ними об підлогу. За мить відчинилися хатні двері, і Данило затягнув його до господи.

— Це мій товариш, Санько. У дорозі були з ним... Переночує у нас нічку, а завтра знайде кого треба! — швидко пояснив дружині Данило.

Потім забрав з рук Санька мішок, поставив у куток.

— Присядь поки що, друже... Я хоч на своїх надивлюся! — промовив Данило, вказавши Санькові на лаву біля дверей.

Санько слухняно сів і з цікавістю поглядав, як