Ярина Каторож - Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2

просили кімнату на горищі. Навіть якщо там не було вікон. Я створював ілюзію, що робила дах прозорим. І ми ночували під зірками. В останню ніч перед Муровим ми спали в одному заїжджому дворі і почалась сильна злива. Краплини стікали по невидимій черепиці, було чути, як вдаряються вони об тверду поверхню. Десь на вулиці світились засклені олійні ліхтарі — вони кидали відблиски, і здавалось, то по покрівлі тече дивний напівпрозорий метал, часом пропускаючи крізь себе видиво темного, важкого неба. Було трохи моторошно, груди сповнював трепет перед цим видовищем. Не було чути нічого, крім тієї зливи. Та ще нашого дихання.

Смоляна притискалась до мене так, як тільки могла. Її тілом проходило легке тремтіння щоразу, як вітер кидав дощову хвилю і стіни та дах мужньо витримували її удар. Здавалось би — чого боятися Стожарам? Але ні. Я б теж, може, боявся, якби був сам. І навіть без дощу — просто з порожниною там, де тепер було так тепло. Але поряд зі Смоляною не міг такого навіть подумати. Хоча знав, розумів, приймав після побаченого на вежі тієї грозової ночі — Смоляна була Стожаром, рівнятись із яким силами інші могли б і не наважитись. Проте вона також була жінкою. Сильною. Але дуже ніжною.

— Можна зробити дах звичайним, якщо хочеш, — сказав я, міцно обіймаючи її і вишукуючи аромат післягрозового повітря в чорнющому волоссі. Я дуже любив ті шовковисті пасма. І водночас доводилось щоразу бути обережним, аби не притиснути їх, особливо, коли десь вставав, а потім повертався в ліжко і за цей час Смоляна встигала тричі обернутись, і чорний шовк розлітався повсюдно. — Так буде затишніше.

— Ні, залиш. Мені трохи моторошно від цього видовища. Але я рада, що його бачу. Рада, що зараз... з тобою.

— Смоляно?

— Що?

— Я хотів тебе спитати. До тебе сватались дванадцять разів. Чому ти жодного разу не погодилась?

Вона дзвінко розсміялась, а тоді відсунулась від мене, припіднялась на ліктях. Поряд з ліжком горіло кілька свічок — в їх тьмяному жовтуватому світлі обличчя Смоляни набуло незвично-містичного вигляду. Очі стали геть темними.

— А ти думаєш, що в двадцять п’ять я вже шансів не маю і треба було користатись тим, що пропонували?

— Ні, зовсім не через цю дурню питаю.

— Тоді... є якісь припущення?

— Хтось був недостатньо гарним. Хтось, можливо, був тупуватим, але однаково ризикнув. Хтось був грубуватим бевзем. Хтось просто був грубуватим — в плані обхвату черевця. Але чому ти відмовила Ратмиру?

Посмішка її стала раптом небезпечною. Очі звузились.

— А чому ти зі мною в ліжку, а не зі Всеславою?

Я засміявся, але не відразу зрозумів, що це — геть недоречна реакція.

— Смоляно, я не вмію говорити поетично. Справді. Я тут з тобою, бо мені добре. Навіть, коли твої очі темніють від злості і є загроза, що разом з дощем в дах зараз влучить блискавка. От, потемніли ще дужче.

Смоляна лягла назад, повернулась до мене спиною і скрутилась калачиком.

Здається, до ранку ми обоє не спали, але більше не розмовляли.

І я не міг зрозуміти, що такого жахливого сказав.

Дощ минув, як і ніч. А в полудень ми доїхали до Мурового.

* * *

— Мамо, ти мене задушиш. От прямо задушиш!

— Потерпиш! — сказала вона, міцно цілуючи мене в обидві щоки. В світло-карих очах, колір яких я успадкував, блищали сльози щастя. — Знав би ти, як я скучила!

— І я скучив, — пробурмотів, пригортаючи її так само міцно. Тоді відпустив — і обійнявся вже з батьком. Раніше його обійми видавались мені ведмежими. Але вже років з десять ми були одного зросту та однієї статури. — За вами. А де ж моя маленька сестричка?

— Твоя маленька сестричка швидше подумала про те, аби зорганізувати собі сім’ю, а там згодом і нам онуків, аніж її дуже дорослий брат-Стожар, — промовила мама. — Вона в себе в кімнаті. Зараз спуститься. — І загукала в бік сходів: — Мило! Мило-о-о!!!

— Та годі, може, чепуриться, — засміявся я.

— Ти, мабуть, дуже голодний. А Смоляна ж також приїхала, правда?

— Так, вона пішла до своїх. Та ви обов’язково побачитесь.

— Я чула, вона стала справжньою красунею. Ми ж її не бачили так давно... коли вона, Тите, приїжджала до Мурового? Два роки тому? А нас тоді не було саме, їздили на весілля в Грихів. Тільки Мила її бачила. А ми зі Смоляною зустрічалися років п’ять тому, мабуть.

— Десь так.

— Тобто вона була в Муровому не так давно, як ти, — знову погляд у мій бік.

— Бо два роки тому ви були в мене. Всі троє. А я перед тим — за рік.