Томас Манн - Будденброки

в серці проти тебе! Ти здобув собі місце в житті, почесне становище, і тепер з вершини своєї величі холодно, свідомо відштовхуєш усе, що хоч на хвилину могло б тебе збентежити й захитати твою рівновагу, бо рівновага для тебе найважливіша. Але, їй-богу, Томасе, є речі куди важливіші за неї! Ти егоїст, ось ти хто! Ще нічого, коли ти лаєшся, кричиш, вергаєш громи. Найгірша твоя мовчанка, найгірше, коли на чиєсь слово ти раптом замикаєшся в собі, ухиляєшся від будь-якої відповідальності, шляхетний і бездоганний, і тоді іншому залишається тільки соромитись своєї незугарності… Ти не знаєш ні співчуття, ні любові, ні покори… Ох! — раптом крикнув він, підняв руки над головою і махнув ними, ніби відштовхував від себе весь світ. — Як мені набридла ця тактовність, і делікатність, і рівновага, і ця велична гідність! Смертельно набридла!..

В цьому останньому вигуку було стільки щирості, обурення й відрази, він виходив з таких глибин серця, що просто приголомшив Томаса. Він аж зіщулився й на хвилину мовчки, втомлено опустив очі.

— Я став таким, як є, — врешті озвався він схвильованим голосом, — бо не хотів стати таким, як ти. Коли я несамохіть тебе уникав, то лише тому, що мушу остерігатися тебе, бо ти, вся твоя істота, небезпечні для мене, кажу тобі правду. — Сенатор на мить замовк, тоді озвався уже впевненіше: — А втім, ми відійшли від теми. Ти виголосив цілу промову про мою вдачу… Трохи плутану промову, та, може, в ній є зерно правди. Але тепер ідеться не про мене, а про тебе. Ти плекаєш думку про одруження, а я хотів би переконати тебе, що саме з таким одруженням нічого в тебе не вийде. По-перше, відсотки, які я зможу тобі виплачувати, не вельми високі…

— Аліна дещо заощадила.

Сенатор ковтнув слину і насилу опанував себе.

— Гм… заощадила. Отже, ти думаєш материнський спадок злити з заощадженням тієї дами?..

— Так, я прагну мати домівку, мати близьку людину, яка співчувала б мені, коли я хворий. До того ж ми дуже пасуємо одне одному. Обоє трохи збилися з шляху праведного…

— То ти маєш намір прийняти її дітей, тобто… узаконити?

— Авжеж.

— Щоб твоє майно після смерті перейшло тим людям?

Коли сенатор сказав це, пані Перманедер поклала йому руку на плече і благально прошепотіла:

— Томасе… Мати лежить поряд!..

— Так, — відповів Христіан, — а як же інакше.

— Ну, то ти цього не зробиш! — крикнув сенатор і схопився з місця.

Христіан також підвівся, відступив за стілець, узявся за нього рукою, притиснув підборіддя до грудей і втупився в брата зляканим і водночас обуреним поглядом.

— Ти цього не зробиш! — ще раз сказав Томас Будденброк, майже не тямлячи себе з люті; він зблід, тіло його тремтіло й тіпалося, наче на морозі. — Доки я житиму, такого не буде, присягаюсь тобі!.. Бережися!.. Вже й так стільки грошей розвіяно через невдачі, дурість і підлість. Бракувало, щоб ще й ти викинув тій бабі та її байстрюкам четвертину материного спадку!.. Та ще й після того, як четвертину видурив Тібуртіус!.. Ти вже встиг завдати родині досить ганьби, щоб ще й породичати нас із куртизанкою і дати її дітям наше прізвище. Я забороняю тобі, чуєш? Забороняю! — крикнув він таким голосом, що аж стіни задрижали, а пані Перманедер, плачучи, забилася в куток канапи. — І не раджу тобі йти проти цієї заборони! Досі я просто зневажав, не помічав тебе… Та коли ти дійдеш до крайнощів, примусиш мене вдатись до інших засобів, то побачимо, хто виграє! Кажу тобі, бережися! Я більше не буду ні на що зважати! Оголошу тебе не сповна розуму, замкну в божевільню, знищу! Знищу! Розумієш?!

— А я тобі кажу… — почав Христіан.

І зчинилася сварка, бурхлива, жалюгідна, безглузда сварка, що мала єдину мету: образити один одного, до крові поранити словами. Христіан знову повернувся до братової вдачі, почав витягати з давнього минулого окремі рисочки, прикрі випадки, які мали свідчити про Томасів егоїзм і які Христіан не забув, а носив у собі, скраплюючи їх гіркотою. А сенатор відповідав йому перебільшеною зневагою, перебільшеними погрозами, за якими через десять хвилин сам жалкував. Герда, підперши голову рукою, дивилася на них затуманеними очима, з якимось незрозумілим виразом обличчя, а пані Перманедер час від часу розпачливо вигукувала:

— Мати ж лежить поряд… Мати лежить поряд…

Христіан, що вже й під час останніх реплік ходив по кімнаті, врешті залишив поле бою.

— Ну, гаразд! Ми ще побачимо! — крикнув він. Вуса його скуйовдились, очі почервоніли, сурдут розстебнувся. Тримаючи хусточку в опущеній руці, розпалений і роздратований, він вийшов з кімнати, хряснувши дверима.

Серед раптової тиші сенатор ще трохи постояв, дивлячись на двері, де зник брат, нарешті мовчки сів, рвучко присунув до себе напери і сухо, не вдаючись у зайві балачки, докінчив розподіл. Потім відкинувся на спинку крісла і, поволі пропускаючи крізь пальці кінчики вусів, поринув у задуму.

Серце в пані Перманедер калатало зі страху. Того питання, величезної ваги питання, далі вже не можна відкладати. Вона мусить поставити його, а Томас мусить їй відповісти… Ох, але ж чи зможе вів тепер, у такому настрої, знайти в своєму серці стільки пошани й делікатності?

— А ще, Томе… — почала вона, спершу глянувши на свої коліна, тоді надаремне спробувавши щось вичитати з його обличчя. — Меблі… Ти, звичайно, вже все обдумав… Речі, що належать нам, тобто Еріці, малій і мені… лишаються тут… з нами… одне слово… як з будинком? — запитала вона, заламуючи руки під столом.

Сенатор відповів не зразу. Хвилину він пропускав крізь цальці кінчики вусів, сумно міркуючи про щось. Тоді; зітхнув і випростався.

— Як з будинком? — перепитав він. — Будинок, звісно, належить нам усім: тобі, Христіанові й мені… І, хоч це й смішно, пасторові Тібуртіусу як частка Клариної спадщини. Сам я не можу нічого вирішити, потрібен ваш дозвіл. Але й так зрозуміло, що його треба якнайшвидше продати, — закінчив він і здвигнув плечима. І все ж по обличчі його майнула якась тінь, ніби він сам вжахнувся своїх слів.

Голова пані Перманедер звісилась на груди, руки перестали стискати одна одну і безсило опали.

— Наш дозвіл, — помовчавши, проказала вона сумно, навіть гірко. — Боже милий, ти ж добре знаєш, Томе, що зробиш так, як вважатимеш за потрібне, і що наш дозвіл не забариться!.. Але якщо нам можна сказати своє слово… можна тебе попросити… — додала вона майже нечутно, і її верхня губа затремтіла. — Будинок! Мамин будинок! Будинок наших батьків! Де ми були такі щасливі!