Джек Лондон - Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 09

пасовищі,— згадав Біллі, блиснувши очима. — А чом би й ні? Відколи ми в дорозі, здійснилося стільки наших бажань — то, може, й це теж здійсниться?

— Ми працюватимемо задля цього, Біллі.

— Працюватимемо, як чорти, — рішуче додав він.

Від хвіртки крізь гущавину вилася вузенька стежка, нею вони й пішли. Здалеку будинку зовсім не було видно — він виринув нараз перед ними з-під густої арки дерев. Цей восьмикутний двоповерховий будинок був такий пропорційний, що, незважаючи на свої два поверхи, здавався низьким. Він був невід’ємною частиною цього куточка, ніби виріс із самої землі, як і навколишні високі дерева. Перед будинком не було ніякої галявинки, — зарості підступали до самого порога. Ганок головного входу підвищувався над землею тільки на одну сходинку. Над дверима чудернацькими літерами було вирізьблено: «Затишний Притулок».

— Підіймайтеся сходами, голуб’ята, — почувся згори голос у відповідь на стук Сексон.

Відступивши назад і піднісши очі, Сексон побачила маленьку жінку, що всміхалася до них з вікна другого поверху.

В легенькій рожевій хатній сукні вона знову нагадала Сексон квітку.

— Штовхніть двері й заходьте, — знову почувся її голос.

Сексон увійшла перша, за нею Біллі. Вони опинилися в ясній просторій кімнаті. В каміні з неотесаного каменю жаріла здорова колода. На каміновій поличці стояв великий мексиканський глек з осіннім гіллям та витким диким виноградом, покритим легким пушком. Стіни було обшальовано деревом приємної барви, але не полірованим. Повітря просякло чистими пахощами лісу.

Всі кути в цій восьмикутній кімнаті були тупі. В одному з них містилася фісгармонія з горіхового дерева, в другому було багато полиць із книжками. У вікнах, під якими стояла низенька канапа, видніла мирна картина осінніх дерев та пожовклої трави з протоптаними стежками, що розбігалися в різних напрямках по невеликій садибі. Гарненькі кручені сходи вели на другий поверх. Там назустріч гостям вийшла маленька пані й провела їх до покою. Сексон відразу зрозуміла, що це кімната господині. Дві зовнішні стіни кімнати були суцільними вікнами. Від підвіконня й до підлоги йшли полиці з книжками. Книжки лежали скрізь — на робочому столику, на канапі, на бюрку, — видно було, що вони весь час у роботі. На відчиненому вікні стояв глечик з осіннім листям, додаючи чар смуглявій жіночці, що сіла в легеньке ротангове крісло-гойдалку, пофарбоване на червоне, — з тих ото, що в них люблять гойдатися діти.

— Дивна господа, правда? — по-дівчачому радісно засміялася місіс Гейл. — Але ми її дуже любимо. Едмунд зробив тут усе власними руками, все, все — навіть водогін, хоч мав з ним страшенно багато клопоту.

— І ту підлогу внизу, з твердого дерева?.. І камін? — питався Біллі.

— Все, все, — гордо відповіла господиня. — І половину всіх меблів. І це кедрове бюрко, і столик — усе чисто зробив власними руками.

— Такі чарівні руки, — несподівано вихопилось у Сексон.

Місіс Гейл швидко глянула на неї, і жваве її обличчя засвітилося вдячністю.

— Так, вони чарівні, найчарівніші в світі,— тихо промовила вона. — І яка ж ви любонька, що помітили це — ви ж тільки мигцем побачили їх учора.

— Я не могла не помітити, — просто відповіла Сексон.

Погляд її через голову місіс Гейл ковзнув на протилежну стіну, до привабливого малюнка на шпалерах, що зображував соти, поцятковані золотими бджолами. Картин у рамках на стінах висіло дуже мало.

— У вас самі портрети, — промовила Сексон, згадуючи прекрасні картини в бунгало Марка Гола.

— Мої вікна — ось рамки для моїх пейзажів, — відповіла місіс Гейл, показуючи рукою на ліс. — А у себе в кімнаті я хочу бачити тільки обличчя милих мені людей, які не завжди зі мною. Декотрі з них ввесь час блукають по світу.

— О, ви знаєте Клару Гастінгс! — схопилася Сексон на ноги, побачивши одну фотокартку.

— Ще б пак! Я її виростила й мало що не вигодувала власним молоком. Із самих пелюшок вона жила в мене. її мати моя сестра. А чи знаєте ви, як страшенно ви на неї схожі? Я ще вчора зауважила це Едмундові. Йому це теж упало в око. Не диво, що його відразу потягло до вас обох, коли ви проїздили на своїх чудових конях.

Отже, місіс Гейл була Кларина тітка, паросток того самого давнього роду піонерів, що прийшли з-за прерій! Тепер Сексон зрозуміла, чому вона так дуже нагадала їй матір.

Розмова тяглася й далі між двома жінками, а Біллі тільки слухав та милувався чудово змайстрованим кедровим бюрком. Сексон розповіла про зустріч із Кларою та Джеком Гастінгсами, про їхню яхту та про поїздку до Орегону. Місіс Гейл сказала, що вони вже знов у дорозі: коней з Ванкувера відрядили додому, а самі поїхали через Канаду до Англії. Місіс Гейл знала матір Сексон, вірніш, її вірші, і показала Сексон не тільки збірник «Сторінки минувшини», а ще й альбом з газетними вирізками, де було багато віршів, яких Сексон ніколи не бачила.

— Талановита поетеса, — сказала про неї місіс Гейл. — Але скільки співців оспівувало ті золоті часи, а тепер усіх їх забулося. Тоді ще не було такого числа журналів, і безліч віршів, надрукованих у місцевих газетах, загинуло.

Виявилося, що спочатку Джек Гастінгс закохався в Клару, розповідала далі місіс Гейл, а потім, завітавши до «Затишного Притулку», закохався в Сономську долину і купив тут розкішне ранчо, хоч сам буває в ньому рідко, більше мандруючи по світах. Місіс Гейл розповіла і про власну подорож через прерії ще маленькою дівчинкою наприкінці п’ятдесятих років; вона так само, як і місіс Мортімер, знала все про бій під Літл-Медоу і про лиху долю партії переселенців, з якої вирізали всіх, окрім Бідового батька.

— Отже, — годиною пізніше промовила Сексон, — три роки шукали ми нашої місячної долини і, нарешті, знайшли.

— Місячної долини? — здивувалася місіс Гейл. — То, виходить, ви давно вже знали про неї? Чому ж барилися так довго?

— Ні, ми про неї не знали. Ми подалися її шукати навмання. Марк Гол назвав це прощею і піддражнював нас, щоб ми взяли в руки довгі патериці. Він казав, що як наші патериці зацвітуть весняним цвітом, отоді ми зразу й пізнаємо, що знайшли свою долину. Він усе глузував, що ми так багато вимагаємо від неї, а одного вечора вивів мене надвір, показав місяця в телескоп і сказав, що лишень там ту чарівну долину можна знайти. Він вважав, що це химера, але нам сподобалася назва— «Місячна долина» — і ми подалися на пошуки.

— Який дивний збіг! — скрикнула місіс Гейл. — Аджеж це й є Місячна долина.

— Я знаю, — зі спокійною впевненістю відказала