Джек Лондон - Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 09

Мабуть, Сексон і Біллі в надвечірнім золотім промінні були не менше прегарні, бо обидві пари не могли надивитись одна на одну. Маленька жінка запроменилася радістю, а чоловікове обличчя освітилось урочистою доброзичливістю. Сексон здавалося, що цю чарівну пару вона знала все життя, так само, як знала й те нагірне поле й саму гору. Вона відчувала, що вже встигла їх полюбити.

— Добривечір! — озвався Біллі.

— Ах ви, любі діточки, — відказав чоловік. — Мабуть, ви й самі не знаєте, які ви милі, сидячи отак-о поруч.

І то було все. Фургон проїхав далі, шурхотячи по зів’ялому листі дубів, вільх та кленів, що килимом устеляло дорогу. Вони доїхали до місця, де обидва потоки зливалися в одно.

— О, яке чудове місце для хатини! — скрикнула Сексон, показуючи рукою через Дикунку. — Ось там, Біллі, на тій терасі над лужком.

— Тут багатий грунт, Сексон; і на тій терасі теж. Бач, які там здорові дерева? І напевне е й джерела.

— Поїдьмо на той бік, — запропонувала вона.

Вони звернули з битого шляху, вузьким місточком переїхали через Дикунку і подалися давнім вибоїстим путівцем, що тягся вздовж такого ж давнього напівзруйнованого паркана з дощок секвойї. Далі дорога через розчинені ворота, де вже й петель не було, вела на терасу.

— Це вона, я знаю, — впевнено сказала Сексон. — їдьмо всередину, Біллі.

З-поза дерев виринув невеликий білий будиночок із побитими шибками.

— А ось і твої мадрони! — Біллі показав рукою на патріарха всіх мадронів, що стояв побіля будиночка. Дерево було таке здоровезне, що мало внизу футів шість у перерізі.

Пошепки розмовляючи, вони об’їхали навкруги занедбаного будинку, оточеного старезними дубами, і зупинилися перед невеличкою шопою. Не розгнуздуючи коней, а тільки прив’язавши їх, вони поспішилися оглянути все навколо. До луга стежка збігала досить круто, але схили густо поросли дубами й мансанітами. Продираючись крізь гущавину, вони сполохали зграйку перепілок.

— Ну, як з дичиною? — спитала Сексон.

Біллі всміхнувся й заходився уважно приглядатися до прозорого струмка, що розпливався на лузі. У цьому місці сонце висушило грунт, і він геть-чисто потріскався.

Сексон трохи засмутилася, але Біллі, мнучи пучками грудку землі, і не думав хнюпитись.

— Грунт ситий, — промовив він. — Не грунт, а сметанка. Його змивало сюди з гір десятки тисяч років. Але…

Він замовк, роздивився, як луг розташований, пройшов до секвой край поля і повернувся.

— Так, як тут є — воно й шеляга не варте, — заявив він, — Але коли докласти рук, то кращого й не схочеш. Треба лиш трохи глузду в голові та зрошувальних канав побільше. Цей луг — природний басейн, тільки воду пустити. А там за гайком — крутий спуск до річки. Ходім, я тобі покажу.

Через гайок вони вийшли до річки Сономи. Тут лона вже не співала, а утворювала спокійне плесо. Верби полоскали в ній свої віти, а потойбіч підносився урвистий берег. Біллі зміряв височінь берега поглядом, а глибину річки дрючком.

— П’ятнадцять стіп, — сказав він. — Можна пірнати з кручі, та й поплавати є де — туди й назад ярдів сто буде.

Вони пішли вздовж плеса. Річка робилася мілкіша, світячи кам’янистим дном, а далі розливалася другим плесом. Раптом у повітрі зблиснув пструг і зник у воді, залишивши по собі хвилясті кола на рівній поверхні води.

— Мабуть, ми таки не зазимуємо в Кармелі,— мовив Біллі.— Це місце просто створене для нас. Завтра вранці я довідаюся, чиє воно.

За півгодини, годуючи коней, Біллі звернув увагу Сексон на гудок паротяга.

— Ось тобі й залізниця, — сказав він. — Це потяг до Глен-Елена. Звідси туди одна миля.

Сексон уже дрімала під укривалами, коли Біллі нараз запитав її:

— А що, коли власник не схоче продати землю?

— Знайшов чим журитись! — переконано відказала Сексон. — Ця земля — наша. Я це знаю.

РОЗДІЛ XVIII

Розбудив їх удосвіта Посум, обурено гавкаючи на білочку, що не хотіла спускатися з дерева до нього в зуби. А білочка так завзято цокотіла щось нагорі, що собача в нестямі поривалося вискочити на дерево. Біллі з Сексон аж зареготали, побачивши тер’єрову лють.

— Якщо це все буде наше, білочок тут ніхто не стрілятиме, — сказав Біллі.

Сексон стиснула йому руку й сіла. Здалеку долинув крик лугового жайворонка.

— Більше нема чого й бажати, — щасливо зітхнула вона.

— Окрім запродажної,— поправив Біллі.

Нашвидку поснідавши, вони подалися роздивлятися садибу й кілька разів обійшли її — від паркана й до річки і назад. Ділянка була неправильної форми. Біля підніжжя тераси вони виявили аж сім джерел.

— Ось тобі й водні запаси, — зрадів Біллі.— Проведемо канави, зоремо землю, і за допомогою добрив та води збиратимем урожаї цілісінький рік. Тут всього, мабуть, якихось п’ять акрів, але я не проміняв би їх на всі двадцять місіс Мортімер.

Вони стояли саме в старому садку на терасі, де нарахували двадцять сім здичавілих і занехаяних, але міцних фруктових дерев.

— А там, за будинком, у нас росли б ягоди. — Раптом Сексон щось спало на думку, і вона замовкла. — Оце якби місіс Мортімер приїхала та порадила нам! Як ти гадаєш, Біллі, згодиться вона?

— Звісна річ. Звідси до Сан-Хозе потягом годин чотири. Але спочатку нам треба тут зачепитися, а тоді вже можеш до неї писати.

З одного, найдовшого, боку невелику садибу обмивала Сонома, з двох інших боків стояв трухлявий паркан, а з четвертого текла Дикунка.

— Та ще ж у нас будуть такі добрі сусіди! — згадала Сексон. — Адже між ними й нами — тільки Дикунка.

— Але ферма ж тим часом ще не наша, — осмикнув її Біллі.— Знаєш що, ходімо до них. Вони нам про все розкажуть.

— Не наша — так буде наша, — промовила Сексон. — Головне було її знайти. А кому вона зараз належить, мене не обходить. Тут уже давно ніхто не живе. Але ж… Біллі… а тобі ця ділянка до серця?

— Усім чисто, — щиро відповів Біллі.— Шкода тільки, що тут затісно трохи.

Обличчя Сексон пойняв такий смуток, що Біллі радий був би вже відмовитися від своєї власної мрії.

— Добре, ми його купуємо — й край, — заявив він. — Щоправда, за лугом так багато лісу, що паші знайдеться хіба для якоїсь пари конячок та корівки. Та то пусте. Не можна ж мати всього одразу, а те, що є, страх яке гарне.

— Хай це буде лиш початок, — втішала його Сексон. — Пізніше ми зможемо ще докупитись — ну хоча б отой луг між трьох пагорбів, що ми бачили вчора.

— Де я бачив свої коні на