Луї Фердінанд Селін - Смерть у кредит

нашу справу… Вони нас усіх ненавиділи!.. Погрожували спалити наш будинок разом з усіма!.. Тут не обійшлося без цього негідника Есеба… Найкраще нам було зачаїтися, як щурам! Вони не бажали більше розмовляти з нами…

Товстуха прийняла на себе перший удар повсталого населення… Вона пішла на ринок у Персан… Їй хотілося трохи поторгуватися й продати кошик чудових крадених яєць… Та дзуськи! Вони пронюхали про їхнє походження… Й озвіріли! Просто збожеволіли від злости й жадоби помсти!.. Вона ледь встигла накивати п'ятами! За нею гналося двоє… Вона повернулася на хутір зовсім засмучена! Й одразу взялася готувати собі улюблену настоянку з вербени і м’яти, до якої вона додавала третину міцного вина «Баніюль»… Вона дуже приохотилася до алкогольних напоїв. Особливо до міцних вин… Іноді вона використовувала їх з лікувальною метою!.. Вони їй добре допомагали. У той час ця суміш вживалася багатьма акушерками… Найкращий спосіб збадьоритися для санітарок…

Ми всі зібралися й обговорювали напад на неї… та можливі наслідки… На столі стояли пляшки… Раптом увійшов бригадир жандармів… І одразу відкрив на нас рота. Він заборонив нам виходити з дому.

— За вами прийдуть наприкінці наступного тижня! Годі комедій! Наш терпець урвався! Вас достатньо часто попереджали!.. В суботу вас відвезуть до суду! Питання з вами вирішено!.. Якщо я ще раз побачу хоч одного з ваших пацанів… Якщо хтось ще раз покине хутір… Вони всі будуть негайно кинуті до в'язниці! Негайно! Ясно?.. Второпали?..

У прокурора начебто вже зібралося достатньо матеріалів, щоб засудити нас на двадцять років каторги… Куртіаля! Пані! Й мене! Докази знайдуться! Викрадення дітей!.. Розбещення!.. Всілякі махінації! Порушення умов договору… Підроблені податкові декларації… Зазіхання на суспільну мораль… Грабіж! Шахрайство! Нічне злодійство!.. Зберігання краденого неповнолітніми!.. Загалом, там був повний букет! Цей бригадир нас просто задовбав!.. Пані де Перейр спершу, звичайно, трохи розгубилася, але невдовзі почувалася вже значно краще… Вона не промовила ні слова!.. А потім схопилася, як чоловік! І пішла просто на нього… Вона раптом вся випросталася… й сповнилася такого палкого й бурхливого обурення, так роздулася від гніву, що комісар мимоволі здригнувся… перед її натиском!.. Він нічого не міг уторопати!.. Й лише кліпав очима, вона буквально вп'ялася в нього поглядом… й ущент розбила всі його звинувачення! Брудний хлоп такого ще не бачив… Вона сама звинувачувала його в тому, що він особисто спровокував селюків на заворушення!.. Організував усю цю огидну Жакерію! І мусить відповісти за це… Він був вражений! ошелешений! знищений і в нерішучості тупцяв на місці… Сповнена зневаги й люті, вона висловила йому все своє обурення… Він намагався захищатися… Але не мав що сказати у відповідь… Вона пішла за своїм капелюхом… І гордо крокувала просто на нього, в гніві вона нагадувала кобру!.. вона змусила його відступити… буквально викинула його за двері. Він тікав як боягуз. Сів на свій велосипед і зиґзаґами поїхав по дорозі… Його маленький червоний ліхтарик ще довго миготів серед ночі… Ми дивилися йому вслід… Він так і не зміг їхати, не петляючи.

* * *

Каміла, одна з наших вихованок, дівчинка не з дурних, через три дні попалася в саду священика в Ландрезоні, забутій Богом дірі потойбіч лісу. Вона винесла з кухні сир пармезан, раків і дві пляшки сливовиці… Взяла все, що змогла… ще й церковний посуд… З масивного срібла!.. Це було найгірше! Її спіймали на гарячому!.. Всі кинулися за дівчиськом… І схопили її на мосту… Мала більше до нас не повернулася! Її замкнули у Версалі!.. Листоноша, цей огидний змій, звичайно, не проґавив нагоди й спеціально заїхав, щоб нам усе це розповісти… Навіть навмисне зробив гак!.. Наше становище ставало вкрай непевним… усе висіло на волосині… Не треба було бути надто завбачливим, аби зрозуміти, що рано чи пізно всі дітлахи з нашої комуни влипнуть… Вони попадуться один за одним, навіть якщо будуть дотримуватися обережности та виходити лише ночами…

Ми стали обмежуватися в їжі й намагалися бути надзвичайно обачними… У нас залишилося лише трохи маргарину й масла й зовсім не було сардин, які ми так полюбили… Щойно скінчилися сардини й тунець, почалося наше животіння… Ми більше не смажили картоплі!.. Ми дивилися у вікна… й спостерігали за околицями… Ми боялися, що в сутінках нас підстрілять селяни… Час від часу вони з'являлися… Озброєні гвинтівками, вони проїжджали повз наші вікна на велосипедах. У нас теж була гвинтівка, старий дробовик з двома бійчиками… та ще старий пістоль… від колишнього господаря ферми… Вони висіли на цвяху в кухні.

Де Перейр якось увечері, коли робити було нічого й виходити надвір теж було не варто, дістав стару гвинтівку… й узявся її чистити… просунув за допомогою мотузки в отвір ґніт… і прочистив обидва дула бензином… порихтував гашетку… Я відчув, що починається облога.

* * *

У нас залишалося лише семеро вихованців… чотири хлопчики й три дівчинки… Ми написали батькам і запропонували їм забрати… у зв'язку з тим, що в нашому сільськогосподарському експерименті було допущено деякі прорахунки… й непередбачені обставини змушують нас тимчасово відіслати кількох учнів…

Але ці кляті батьки навіть не спромоглися відповісти! Вони геть знахабніли!.. Вони були цілком задоволені, що їх позбавили зайвих клопотів… Ми поцікавилися у дітей, чи не хочуть вони, щоб їх влаштували в доброчинний заклад… У головний округ міста, наприклад?.. Почувши про це, вони наїжачилися проти нас так агресивно і так люто, що в якийсь момент я навіть подумав, що все закінчиться бійкою… Вони нічого не хотіли слухати… Ми відразу ж поступилися їм… Ці шмаркачі одержали занадто багато волі й незалежности, щоб їх тепер можна було укоськати!.. Квасоля! Равлики! Їм було байдуже, в чому ходити і що їсти… Головне, щоб їх не чіпали!.. Вони навіть не намагалися нічого зрозуміти!.. Вони не особливо вникали в наше становище!.. Можна було скільки завгодно пояснювати їм, що життя так влаштоване… що у нас у всіх є обов'язки… що порядні люди дотримуються законів… і що зрештою… якщо тягати направо і наліво, то про це обов'язково дізнаються!.. і це скінчиться дуже погано… Але вони чхали на наше жалюгідне бурчання… Ми їм здавалися огидними… просто якимись докучливими тарганами! Вони нічого не сприймали… І слухати не хотіли… Ось така «нова раса»… Дюдюль, наймолодший з групи, знову подався за яйцями… Ремон більше на це не наважувався… Він занадто виріс… Цей маленький шмаркач Дюдюль був нашим останнім порятунком, як «Пліт «Медузи»[77]… Ми всі тряслися… молилися… весь час,