Мішель Фейбер - Книга дивних нових речей

Догматів катма, провини небагато, Страшного суду ще менше, Другого пришестя зовсім немає, як і Армагеддону. Хіба що трішки розп’ятого єврея, — голос Тартальйоне скрапував презирством. — Марті Курцберґ — ось хто був людиною віри. Молитва перед їжею, «Твердиня наша — вічний Бог», ніякої тобі єресі на кшталт «Кришна теж був розумний», завжди в піджаку, випрасуваних брюках, начищених туфлях. А якщо взятися за нього як слід, він скаже тобі: «Ось вони: останні дні».

Пітер проковтнув великий клубок жовчі, який став йому посеред горла. Хоч і помирав сам, та він не вважав, що це останні дні світу. Бог не допустить, щоб планета, улюблена Ним, загинула так легко. Він же, врешті-решт, віддав Свого єдиного сина, щоб урятувати її.

— Я просто намагаюся... я намагаюся ставитися до людей так, як до них ставився б Ісус. Ось що для мене християнство.

— Що ж, це чудово, просто клас. Molto ammirevole![78]Я зняв би перед тобою капелюха, якби він у мене був. А тепер, богомільнику, сьорбни трохи, бухло — перший сорт.

Пітер кивнув і заплющив очі. Тартальйоне далі просторікував щось про АМІК, але почав захлинатися.

— Отож... чому ви хлопці всі тут... завдання АМІК... не в тому, щоб спробувати дістати... не в тому... кахи... щоб знайти нові джерела... кахи...

Тартальйоне вихаркав ще кілька шматочків легень у повітря.

— Усьому кінець, голубе! Кінець! У нас є машини, але немає гаражів, capisce[79]? У нас є кораблі, але немає пристані. У нас член стоїть, і з нього вже циркає, але жінка мертва. Дуже скоро всі жінки будуть мертвими. Землі вже нічим не зарадити. Усі родовища виродилися, усі копалини викопано, все їдло з’їдено. È finito![80]

— А тут, на Оазі? Що буде тут?

— Тут? Тебе що, не посвятили у «Веселі першопрохідці»? Ми маємо облаштувати тут затишний куточок, ясла, місце, звідки вся ця лабуда зможе розпочатися знову. Ти чув про Схоплення Церкви[81]? Ти віриш у Схоплення Церкви, богомільнику?

Пітер знову підніс келих до губ. Він щосили намагався лишатися притомним.

— Узагалі, не вірю, — зітхнув чоловік. — Мені здається, це поняття виникло через те, що Святе Письмо неправильно витлумачили...

— Ну ось, а тутешній проект, — заявив Тартальйоне з гордовитою зневагою, — це таке собі колективне Схоплення. Корпорація «Хап-хап». Відділ вознесіння. Ви стурбовані станом вашого світу? Ваше рідне місто щойно зрівняв із землею ураган? У школі, де вчаться ваші діти, повно гангстерів і торговців наркотою? Ваша мати щойно померла у власному merda[82], доки медсестри дерибанили між собою морфій? Нічим заправити машину, а крамниці стоять, наче занурені у дзен? Немає світла і зливний бачок не працює? Вам здається, що майбутнє — лайно? Агов, non dispera[83]! Вихід є. На вас чекає прекрасна Оаза. Ні тобі злочинів, ні божевілля, узагалі нічого поганого. Ви матимете новий-новісінький дім, дім на просторі[84], оленя чи антилопи не буде, але — слухайте-но! — думайте про переваги: тут ви не почуєте лихого слова, ніхто вас не зґвалтує і не розповідатиме свої спогади про Париж навесні, навіщо принюхуватися до цієї засохлої блювотини[85], правда ж? Порвіть усі зв’язки, зітріть усе з дошки, забудьте про Аушвіц і Аламо, і... і про довбаних єгиптян, заради бога, теж забудьте, кому вони потрібні, кого вони хвилюють, зосередьтеся на завтрашньому дні. Вперед і вгору. Прекрасна Оаза чекає на вас. Усе працює, все готово. Бракує тільки тебе.

— Але... для кого це? Хто сюди прилетить?

— Ось воно! — Тартальйоне, шаленіючи, так і сипав глузливими словами. — Питання на мільйон, еге ж? Хто сюди прилетить. Хто сюди прилетить... Muy interesante[86]! Ми ж не можемо запустити гадюк у наше кубелечко, адже ж ні? Усякі психи, нахлібники й саботажники нам тут не потрібні. Підходять тільки милі, врівноважені люди. Ось тільки — увага! — за проїзд треба заплатити. Я маю на увазі, час сіяти і час збирати врожай, правильно? АМІК не може вічно вкладати свої гроші, настав час отримувати прибутки. То хто ж полетить? Голота, яка працює продавцями і прибиральниками? Не думаю. АМІК візьме заможненьких засранців, але не сволоту якусь там, не примадонн — ні-ні, вони візьмуть хороших, сіль землі. Мультимільйонерів, які в автобусі поступаються місцем. Магнатів, які залюбки перуть руками свої футболки, тому що, ну, треба, треба ж економити електрику. Авжеж, я так і бачу це перед своїми очима. Підходьте, не соромтеся, замовляйте квитки в цей довбаний Хапоград.

Мозок вимикався, і Пітер почав поринати в забуття, але тут йому пригадалися чисті коридори аміківського медцентру, хірургічне обладнання, досі запаковане в поліетилен, кімната з жовтими стінами, заставлена коробками, підписаними «ПОЛОГОВЕ ВІДДІЛЕННЯ».

— Але ж коли... коли це все має статися?

— Будь-коли, хоч завтра! Ніколи! Біс його знає коли! — загорлав Тартальйоне. — Може, щойно вони побудують бейсбольний стадіон? Чи щойно навчаться робити фісташкове морозиво з обрізків нігтів? Чи щойно виростять нарцис? Чи щойно як Лос-Анджелес сповзе в Тихий океан? Хоч убий, не знаю. А ти хотів би тут жити?

Пітер уявив собі, як він сидить схрестивши ноги біля своєї церкви, Обожнювачі Ісуса зібралися довкола нього, усі тримають у руках зшиті для них книжечки-Біблії, розгорнуті на якій-небудь притчі. Полудню немає кінця-краю, всі сяють сонячним промінням, а Номер П’ять приносить їжу і частує нею нового члена їхньої громади — Беа, дружину от

я Пітера, що сидить біля нього.

— Я... це залежить... — відказав Пітер. — Тут гарно.

У кімнаті запала мовчанка. Минув якийсь час, і Тартальйоне почав дихати дедалі голосніше й ритмічніше, аж доки Пітер не усвідомив, що той щось каже.

— Угуа. Угу. Угу, — повторював лінгвіст знову й знову, а тоді голосом, сповненим зневаги, додав: — Гарно. Авжеж.

Пітер був занадто втомлений, щоб сперечатися. Він знав, що тут немає ні тропічних лісів, ні гір, ні водоспадів, ні вишукано підстрижених парків, ні міських краєвидів, від яких забиває дух, ні готичних соборів, ні середньовічних замків, ні жирафів, ні снігових барсів, ні всіх інших тварин, назви яких він уже позабував, не було жодних туристичних місць, до яких, за його спостереженнями, такі ласі люди, жодних принад того земного життя, яким він, сказати по правді, ніколи й не жив. Велич Праги для Пітера була не більш ніж невиразним спогадом про листівку з