Іван Лисяк-Рудницький - Iсторичнi есе. Том 1

р.) кожна орієнтація мала однакову кількість представників, то серед меншої вибірки з другого покоління русофілів й українофілів було порівну, а русинофілів — у 4 рази менше” (с. 19). Це, фактично, означає швидкий занепад русинофільської орієнтації в міжвоєнний період А що, коли б ми поширили межі цього огляду на наступне покоління — на тих, хто народився після 1918 р.? Представники цього покоління були занадто молодими, щоб провести серед них розрізнення щодо їхніх національних орієнтацій до 1945 року, і тому Магочі не включив їх у свої порівняльні біографії. Я не можу навести тут точних статистичних даних, але пропоную такий простий тест. У своїй праці Магочі цитує і покликується на кількох учених закарпатського походження, які після другої світової війни поселились у Північній Америці і працюють нині в американських та канадських вищих навчальних закладах. Варте уваги, що всі вони, без винятку, вважають себе українцями[685]. Цей факт не можна пояснити впливом радянської політики.

Теза про спонтанне й нестримне піднесення українського національного руху на Закарпатті у міжвоєнний період знаходить підтримку у твердженнях трьох висококваліфікованих закордонних свідків тогочасних подій — одного француза та двох чехів, — в об’єктивності яких немає причин сумніватися. Французький учений-славіст Рене Мартель писав у книжці про закарпатських русинів, опублікованій 1935 р.:

“Молоді люди, (маю на увазі тих, що вчаться у школах), більше не тримаються росіян. Вони, ”en bloc”, навертаються до українства, приєднуючись до цього великого національного руху. Цей факт визнають усі безсторонні свідка Отже, великоросійський рух навряд чи має майбутнє на Закарпатській Русі... Конструктивний динамізм, який приносить щораз більше рясних плодів, чітко проступає у багатьох деталях життя [українського] табору. Можна сказати, що цей табір підносить і рухає вперед величезна хвиля національної і народної віри, воля пристрасна й наполеглива водночас, що характеризує український національний рух на (Закарпатській) Русі та в Галичині”[686].

Так само важливі для розуміння ситуації коментарі чеського письменника Івана Ольбрахта, зібрані у його подорожніх записках “Земля без назви” (1931):

“...Іде боротьба у Закарпатті, мета якої — є консолідувати етнографічну масу русинського народу і дати йому ім’я. Мовна плутанина 1919–1920 років роз’яснилась і спростилась принаймні до тої міри, що в центрі уваги залишилися лише два поважних суперники... Велика російсько-українська боротьба триває... Бойові сили росіян та українців рівні: половина на половину. Але українська переможе. Кожен, хто спостерігав за Закарпаттям трохи ближче, ніж турист, не може мати щодо цього жодних сумнівів... Українство повністю восторжествує на цій землі. Хоча сьогодні половина протистоїть половині, все-таки російська половина поступово і неухильно зменшуватиметься. Тому що за українцями стоїть правда: поросійський напрям — це лише старе слов’янофільсьтво, бажання безсилого племені спертися на сильного брата. Сьогодні на Закарпатті російська мова є мертвою, паперовою мовою і великоруська тенденція — це просто архаїзм... Вона далека від народу, реальності. Протилежне можна сказати про закарпатських українців, чиї контакти зі своїм народом є постійними і близькими”[687].

А ось як порівнював силу українського та російського літературних рухів у цьому краї в 1938 р. чеський дослідник закарпатської літератури Франтішек Тіхий:

“[Російськомовна література] не має жодного притоку живих сил і, що важить ще більше, не має свого кола читачів. Вона чужа вдома, і ще більше чужа в Росії: там ніхто не знає закарпатської літератури російської орієнтації. Жодне ім’я з Підкарпатської Русі не згадувалося досі в історії російської літератури. Російська літературна критика не звертала й не звертає уваги на явища руського літературного життя на Закарпатті. До того ж слабкість цієї течії полягає в тому, що, прийнявши російську літературну мову, вона ipso facto повністю відкинула стару закарпатську руську літературну продукцію, яка була написана місцевою мовою. Література без традицій — як зірвана квітка, як струмок, що висихає.

Становище письменників української орієнтації зовсім інше. Руський письменник Закарпаття, який зараховує себе до цього напряму, може вживати розмовної мови своєї рідної землі; він може сподіватися на невелике, але дедалі більше коло своїх читачів; і він знайде заспокоєння в усвідомленні того факту, що його праці викличуть активне зацікавлення серед його співвітчизників за кордоном — у Галичині, Буковині та [радянській] Україні.”[688]

АВТОНОМНА КАРПАТСЬКА УКРАЇНА, 1938–1939: КІНЕЦЬ ПОШУКІВ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ

Пошуки закарпатськими русинами своєї національної ідентичності досягли найвищої точки у 1938–1939 рр., коли їхній край, офіційно перейменований на Карпатську Україну, здобув автономну державність у складі сфедералізованої Чехословаччини[689]. Надання автономного статусу Закарпаттю передбачалося Сен-Жерменською мирною угодою (10 вересня 1919 р.), згідно з якою ухвалено передати цю територію Чехо-Словаччині, та чехословацькою конституцією від 19 лютого 1920 р. Але празький уряд зволікав із виконанням цього зобов’язання майже два десятиліття. Автономію Карпатської України здійснено лише слідом за міжнародною кризою, кульмінацією якої була Мюнхенська конференція у вересні 1938 р. Періодові автономії Карпатської України судилося протривати лише декілька місяців, і він закінчився у середині березня 1939 р. після остаточного розчленування Чехо-Словаччини і поновної анексії Карпатської України Угорщиною. Проте короткий період автономії мав один тривкий і необоротний ефект; народні маси на Закарпатті перейнялися українською національною свідомістю. Варто відзначити, що тоді як чехи смиренно підкорялися німецькій окупації, маленька Карпатська Україна зустріла угорське вторгнення безстрашним збройним опором. Магочі згадує боротьбу Карпатської Січі двома скупими рядками. Тим часом не буде перебільшенням сказати, що це “хрещення вогнем” остаточно скріпило українську національну ідентичність цього краю.

Магочі не зміг оцінити вирішального значення подій 1938–1939 рр. для “формування національної ідентичності”. З одного боку, він пише: “Треба визнати, що українська орієнтація справді збільшила свій вплив і престиж серед великої частини місцевого населення за бурхливі місяці автономії” (с. 245–246). З другого боку він зводить вартість цього визнання нанівець такою поправкою: “Це не означає, як твердять багато українофільських авторів, що просте населення краю відкинуло русофільську чи русинофільську національні орієнтації” (с. 245). Проте трохи згодом він зауважує, що “старі русофільські й русинофільські лідери скомпрометували себе участю в угорських і польських інтригах проти їхньої батьківщини” (с. 246). Таку хибну інтерпретацію можна порівняти з відображенням у викривленому дзеркалі: усі предмети на місці, але їхні пропорції спотворені.

Карпатська Україна в 1938–1939 рр. привертала до себе значну міжнародну увагу. Чимало іноземних дипломатів та політичних коментаторів прогнозували, що ця маленька земля стане кладкою до майбутньої великої України, яка мала бути створена під зверхністю Німеччини; багато хто приписував Гітлерові такі плани. Водночас ці побоювання викликали