Донна Тартт - Таємна історія

Вона валялася на ліжку й дивилася фільм із Мелом Ґібсоном по відеомагнітофону, який позичила на відділенні кіномистецтва. Джуді примудрялась одночасно лакувати нігті, курити й пити дієтичну кока-колу.

— Тільки поглянь на цього Мела, — проказала вона. — Хіба ж у такого можна не закохатися? Якби він мені просто подзвонив і запропонував одружитися, я б не вагалася ні секунди.

— Джуді, а що роблять, коли температура під сорок?

— Та, блін, до лікаря йдуть, а що ж іще? — не відриваючись від телевізора, промовила вона.

Я розказав їй про Чарльза.

— Він серйозно захворів. Як ти гадаєш, що мені робити?

Вона помахала червоними пазурами в повітрі, висушуючи лак, так і не зводячи погляду з екрана.

— Негайно їдьте в лікарню швидкої допомоги.

— Точно?

— У неділю по обіді інших лікарів вам не знайти. Тобі дати машину?

— Ти мене справді виручиш.

— Ключі лежать на столі, — неуважно промовила вона. — Па-па.

У лікарню ми їхали з Чарльзом на червоному «корветі». У Чарльза блищали очі, він поводився сумирно, дивився прямо перед собою, притиснувшись правою щокою до скла. Поки я гортав у приймальні різні журнали, які вже бачив, він сидів і не ворушився, прикипівши поглядом до кольорової фотографії шістдесятих років, що висіла на стіні навпроти. На ній була зображена медсестра, що притискає палець із білим нігтем до порнографічних губ, теж нафарбованих білою помадою, сексуально закликаючи зберігати тишу в лікарняному закладі.

Черговим лікарем виявилася жінка. Чарльз тільки хвилин п’ять чи десять побув у неї, і вона вийшла з його карткою, перехилившись через стійку реєстрації, швиденько переговорила з адміністратором, і та показала пальцем на мене.

Лікарка підійшла й сіла поруч. Вона скидалася на тих веселих юних лікарів у гавайських сорочках та кросівках, яких часто показують у різноманітних телесеріалах.

— Привіт, — сказала терапевт. — Я оглянула вашого друга. Думаю, ми його залишимо в нас на пару днів.

Я поклав журнал. Це був неочікуваний поворот.

— Що з ним?

— Схоже на бронхіт, але він дуже зневоднений. Я хочу його прокрапати. Крім того, треба збивати температуру. З ним усе буде гаразд, але йому потрібно відпочити і пройти хороший курс антибіотиків. І щоб прискорити їх дію, принаймні перші дві доби йому потрібні внутрішньовенні вливання. Ви разом навчаєтесь в університеті?

— Так.

— Мабуть, у нього напружений період? Може, диплом пише абощо?

— Ну, він багато працює, — обачно промовив я. — А що?

— Та так, нічого особливого. Просто складається враження, ніби він останнім часом недоїдав. Синці на руках і ногах, немов бракує вітаміну С, також відчувається недостатність вітаміну В. От скажіть іще. Він палить?

Я не зміг утриматись і розсміявся. Хай там як, а побачитися нам не дадуть, за її словами, потрібно було зробити аналізи крові, поки лаборанти ще не розійшлися по домівках. Тому я поїхав на квартиру до двійнят зібрати які-небудь його речі. Удома в Маколі панував зловісний порядок. Я вкинув у сумку піжаму, зубну щітку, набір для гоління, пару книжок (П. Ґ. Вудгауса[218], що, на мою думку, міг би його збадьорити) і залишив її адміністратору.

Рано-вранці наступного дня, перед тим як я встиг зібратися на заняття грекою, до мене постукала Джуді й повідомила, що мене викликають до телефону внизу. Я гадав, то міг бути Френсіс або Генрі, до яких я так і не додзвонився минулого вечора, або ж навіть Камілла, але виявилося, що Чарльз.

— Алло, — привітався я. — Як почуваєшся?

— О, дуже добре. — У його голосі бриніли дивні нотки піднесеного настрою. — Тут досить затишно. Дякую за передачу.

— Без проблем. У тебе ліжко з тих, що складаються?

— Так і є. Слухай, я хотів би прохати тебе про одну послугу. Зробиш?

— Звісно.

— Ти не міг би мені завезти ще пару речей? — Він назвав одну книжку, писальний папір і халат, який висів усередині на дверцятах гардероба. — А ще, — поквапно додав він, — пляшку шотландського віскі. Вона в шухляді нічного столика. Зможеш уранці все це закинути?

— Мені треба на заняття грецькою.

— Ну то після заняття. О котрій приблизно ти зможеш бути?

Я йому пояснив, що мені доведеться позичити в когось машину.

— Про це не переживай. Візьми таксі. Я тобі дам грошей. Мені це справді важливо. То о котрій тебе чекати? Десятій тридцять? Одинадцятій?

— Ближче до одинадцятої тридцять.

— Мене влаштовує. Послухай, я в кімнаті відпочинку пацієнтів і не дуже можу говорити. Мені треба повернутися, поки мене не почали шукати. То ти ж приїдеш, правда?

— Так. Скоро буду в тебе.

— Халат і писальний папір.

— Так.

— І пляшку віскі.

— Звичайно.

Камілла на заняття того дня не з’явилась, але Френсіс і Генрі були присутні. Коли я прийшов, Джуліан уже щось розказував. Я пояснив, що Чарльз потрапив у лікарню. І хоча Джуліан міг говорити напрочуд добрі слова в найрізноманітніших складних ситуаціях, у мене інколи складалося враження, що його тішив не стільки сам акт доброти, скільки елегантність жесту. Та в цьому випадку він говорив і справді стурбовано:

— Сердешний Чарльз, — промовив він. — Він же не серйозно захворів, правда?

— Не думаю.

— Його можна провідувати? Я сьогодні зателефоную йому по обіді. Ти не підкажеш, що йому можна принести? На стаціонарі ж так погано годують. Пам’ятаю, багато років тому в Нью-Йорку, коли я провідував свою близьку подругу в Пресвітеріанській лікарні Колумбійського університету (у триклятому Гаркнесс-павільйоні, прости Господи), то шеф-кухар старого Le Chasseur щовечора відправляв їй вечерю…

Генрі за протилежним краєм стола мав абсолютно непроглядний вираз. Я намагався перехопити погляд Френсіса. Той зиркнув на мене, закусив губу й відвернувся вбік.

— …і квіти, — правив далі Джуліан. — Я в житті не бачив так багато квітів, а в неї їх було справжнє море, аж можна було запідозрити, ніби вона їх бодай частково сама собі надсилає. — Він розсміявся. — Нехай. Гадаю, мені немає сенсу питати, де це сьогодні так рано пропадає Камілла?

Я помітив, як округлилися очі Френсіса. На якусь мить я й сам стрепенувся, бо, природно, не одразу збагнув, що, на його думку, вона сидить із Чарльзом у лікарні.

Джуліан насупився.

— Що сталося? — запитав він.

Тиша, яка зустріла його запитання, викликала в нього усмішку.

— У таких питаннях спартанський підхід анітрохи не годиться, — по-доброму сказав він після довгої паузи. І я з радістю відзначив собі, що він, як і зазвичай, проектує свій вишуканий смак на наше спантеличення. — Ви всі дружили з Едмундом. І мені страшенно прикро, що він загинув. Але мені здається, що ви зараз заганяєте себе в труну цими переживаннями, йому від цього