Донна Тартт - Таємна історія

— Хіба що по одній, — нагадав він мені.

Я й сам був у поганенькій формі, тому мав серйозні труднощі, коли піднімав його сходами на другий поверх. Урешті-решт ми дісталися моєї кімнати, і я вклав його на ліжко. Чарльз практично не опирався і, побурмотівши собі щось під носа, залишився лежати на ньому, поки я пішов на кухню.

Випивку я йому запропонував, тільки щоб виманити назовні. Я обшукав цілий холодильник, але знайшов лише закорковану пляшку з якимсь кошерним солодким пійлом, що мало полуничний запах і стояло там від самої Хануки. Одного разу я вже його куштував, коли мав на гадці стибрити пляшку, але тоді мусив похапцем сплюнути та заховати її подалі. Це сталося кілька місяців тому. Я запхав пляшку під сорочку, та коли піднявся до себе, виявив, що Чарльз відкинув голову на стінку, де мало бути узголів’я, і хропів.

Я тихенько поставив пляшку на стіл, взяв книжку та вийшов із кімнати. Далі я подався до кабінету доктора Роланда, де почитав, лежачи на канапі, аж доки зійшло сонце, після чого вимкнув лампу й заснув.

Прокинувся я близько десятої. Була субота, і це мене трохи подивувало, адже я примудрився втратити лік дням. Я рушив до їдальні й поснідав чаєм та некруто звареними яйцями — перший мій прийом їжі від четверга. Коли я опівдні повернувся до себе в кімнату перевдягтися, то Чарльз усе ще спав на моєму ліжку. Я поголився, одягнув чисту сорочку, взяв свої грецькі підручники й знову відправився в кабінет доктора Роланда.

Я прикро відстав у навчанні, але не настільки, як боявся. Години пролетіли непомітно. Зголоднів я близько шостої. Пішов до холодильника на кафедрі соціальних наук, де знайшов рештки холодних закусок і шматочок святкового торта, який з’їв, тримаючи пальцями над паперовою тарілкою за столом доктора Роланда.

Я хотів покупатись і повернувся до себе близько одинадцятої, та, відімкнувши двері й запаливши світло, здивувався, побачивши Чарльза на ліжку. Він і далі спав, зате пляшка кошерного пійла на столі спорожніла наполовину. Обличчя в нього було залите рожевим рум’янцем. Коли я його поторсав, то в мене склалося враження, що в Чарльза гарячка.

— Банні, — раптом проказав він. — Куди він подівся?

— Тобі щось наснилося.

— Але він приходив до мене, — дико озирався він. — І довго тут сидів. Я його бачив.

— Чарльзе, прокинься.

— Але ж я бачив його. Він тут був. Сидів у ногах ліжка.

Я пішов до сусідів по термометр. У нього було під сорок градусів. Я дав Чарльзові дві таблетки парацетамолу і склянку води запити. Він тер очі руками й городив якусь нісенітницю, коли я пішов дзвонити Френсісові.

Удома його я не застав. Тоді набрав Генрі. На мій великий подив, слухавку підняв якраз Френсіс, а не Генрі.

— Френсісе? А що ти там робиш?

— О, привіт, Річарде, — театрально, певно, з розрахунком на Генрі, промовив він.

— Мабуть, ти не можеш зараз як слід говорити?

— Ні.

— Послухай, я повинен дещо спитати в тебе. — І я розповів йому про Чарльза, ігровий майданчик і все таке. — По-моєму, він серйозно захворів. Що, ти думаєш, мені варто зробити?

— Равлик? Ти знайшов його в тому гігантському равлику? — перепитав Френсіс.

— Так. Послухай, це зараз не має значення. Що мені робити? Я трохи переживаю.

Френсіс прикрив рукою слухавку. Я чув приглушене обговорення. За мить на протилежному кінці дроту говорив уже Генрі.

— Алло, Річарде? Це я. В чім річ?

Я мусив іще раз усе пояснювати.

— Скільки-скільки? Повтори. Під сорок?

— Так.

— Це ж багато, правда?

Я відказав, що, на мою думку, так.

— Ти йому дав якогось аспірину?

— Пару хвилин тому.

— Саме це я хотів від тебе почути.

— Твоя правда, — погодився я.

— Мабуть, він застудився, коли спав на вулиці. Я впевнений, що вранці йому стане краще.

Ночував я в доктора Роланда на канапі, а після сніданку повернувся до себе в кімнату з чорничними кексами й дволітровим пакетом помаранчевого соку, який мені з превеликими труднощами пощастило вкрасти з буфету їдальні.

Чарльз не спав, але марив і горів. Зі стану розметаної постелі, ковдри на підлозі та затяжок на матраці в місцях, звідки він здирав простирадла, я зрозумів, що нічка йому випала не з найкращих. Мені він сказав, що не голодний, але спромігся випити пару ковтків соку. Я помітив, що пляшку кошерного вина він уже докінчив.

— Як самопочуття? — спитав я.

Він повернув до мене голову на пожмаканій подушці.

— Болить голова, — сонно промовив він. — Мені снився Данте.

— Аліґ’єрі?

— Так.

— Ну?

— Ми були в будинку Коркоранів, — пробурмотів він. — У них був Данте. З огрядним другом у картатій сорочці, який на нас кричав.

Я зміряв температуру. Тридцять сім рівно. Нижче, але для ранку забагато. Нагодував його ще раз аспірином і написав свій номер у кабінеті доктора Роланда, якщо йому раптом знадобиться поговорити. Та коли Чарльз уторопав, що я йду, то закинув голову й подарував мені настільки спантеличений і безнадійний погляд, що я завмер посеред речення, яким намагався пояснити, як працює телефонний комутатор між університетськими підрозділами на вихідних.

— Ну, або я можу лишитися тут, — промовив я. — Якщо не заважатиму тобі.

Він трохи підвівся на ліктях. Його розчервонілі очі блищали.

— Не йди, — сказав він. — Мені страшно. Посидь зі мною трохи.

Він попросив йому почитати, але в мене нічого не знайшлося, крім грецьких підручників. Проте в бібліотеку він мене не відпустив. Тому ми розклали партію в юкер на словнику, який Чарльз тримав на колінах. Коли стало набридати, переключилися на «казино». Перші кілька партій виграв він, але потім почав програвати. На останньому колі (Чарльз був на роздачі) йому так погано вдавалося тасувати, що карти повторювалися в тих самих послідовностях, що й у попередній партії. Звісно, гра в такому разі виходила геть не складна, але Маколі був настільки неуважним, що продовжував трелювати, хоча вже міг комбінувати чи будувати комбінації[217]. Коли я потягся рукою, щоб продовжити комбінацію, то випадково торкнувся його руки і здивувався, якою сухою та гарячою вона мені здалася. Хоча в кімнаті було тепло, він тремтів. Я поміряв йому температуру, і виявилося, що вона підскочила до сорока.

Я спустився набрати по телефону Френсіса, але не додзвонився ні до нього, ні до Генрі, тож повернувся до себе нагору. Сумнівів не лишалося: Чарльз мав жахливий вигляд. Я стояв на порозі й роздивлявся його, а потім сказав:

— Ану зажди хвилинку, — і рушив до