Олександр Дюма - Королева Марго, Олександр Дюма
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
В цю хвилину Карл закашлявся сухим і тяжким кашлем, а потім знову почались болі в кишках. Він два чи три рази здавлено скрикнув і впав на стілець.
— Що з вами, сір? — спитав Рене зляканим голосом.
— Нічого, — сказав Карл, — тільки я почуваю спрагу, дай мені пити.
Рене налив склянку води і тремтячою рукою підніс Карлу, який випив її за одним духом.
— Тепер, — сказав Карл, беручи перо і вмокаючи його в чорнило, — пишіть на цій книзі.
— Що я маю писати?
— Те, що я продиктую: „Цей манускрипт про полювання з птахами дано мною королеві-матері Катерині де Медічі“.
Рене взяв перо і написав.
— А тепер підпишіться.
Флорентієць підписався.
— Ви обіцяли мені життя, — сказав парфумер.
— Із свого боку я додержу слова.
— Але, — сказав Рене, — з боку королеви-матері?
— О, з цього боку, — сказав Карл, — це мене не торкається: якщо на вас нападуть, бороніться.
— Сір, чи можу я покинути Францію, якщо побачу, що життю моєму загрожує небезпека?
— Я відповім на це через два тижні.
— А поки що...
Карл, насупивши брови, поклав палець на свої посинілі уста.
— О, будьте спокійні, сір!
І щасливий, що викупився такою дешевою ціною, флорентієць уклонився і вийшов.
За ним у дверях з’явилась мамка.
— Що з тобою, любий Шарло? — сказала вона.
— Мамко, я походив по росі і застудився.
— Справді, ти дуже блідий, Шарло.
— Бо я дуже ослаб. Дай мені руку, мамко, поможи дійти до ліжка.
Мамка квапливо підійшла до нього. Карл сперся на неї і пішов до опочивальні.
— Тепер, — сказав Карл, — я вже сам ляжу в постіль.
— А якщо прийде метр Амбруаз Паре?
— Скажеш йому, що мені краще і що він не потрібний.
— Але, поки що, чого б ти хотів?
— О, дуже простих ліків, — сказав Карл, — яєшних білків, збитих на молоці. До речі, мамко, — сказав він далі, — бідолашний Актеон помер. Треба буде завтра вранці закопати його десь у луврському саду. Він був один з найкращих моїх друзів... Я звелю поставити йому пам’ятник... якщо маю ще час на це.
XXIII. Венсенський ліс
Згідно з наказом Карла IX, Генріх того ж вечора був відпроваджений до Венсенського лісу. Так називався в ті часи славетний замок, від якого тепер лишилися самі руїни, — колосальні рештки, що дають достатнє уявлення про його минулу велич.
Переїзд відбувся в ношах. З кожного боку їхало по чотири гвардійці. Пан де Нансей з наказом, що мав розчинити перед Генріхом двері тюрми-рятівниці, їхав попереду.
Зупинились коло потайних дверей замкової башти[126]. Пан де Нансей зліз з коня, відімкнув замкнуті на висячий замок двері і шанобливо сказав королю вийти з ношів.
Генріх вийшов без найменшого сперечання. Усяке житло було в його очах певнішим від Лувра, і десять дверей, що замкнулись за ним, замкнулись разом з тим і між ним та Катериною Медічі.
Царственний в’язень пройшов між двома солдатами висячий міст, троє дверей внизу башти і троє дверей внизу сходів, потім, увесь час супроводжуваний паном де Нансеєм, піднявся на поверх вище. Коли прийшли туди, капітан гвардії, бачачи, що він збирається йти вище, сказав йому:
— Зупиніться, монсеньйор.
— Ага, — сказав Генріх, зупиняючись, — мене, здається, шанують першим поверхом.
— Сір, — відповів пан де Нансей, — вас приймають, як короновану особу.
— Чорт! — сказав сам собі Генріх. — Два-три поверхи вище ні трохи не принизили б мене. Тут мені буде надто добре: будуть підозри, що це недурно.
— Ваша величність зволите йти за мною? — сказав пан де Нансей.
— Бодай його чорти взяли! — сказав король Наварський. — Ви добре знаєте, пане, що тут мова йде не про те, чого я хочу і чого не хочу, а про те, що наказує брат мій Карл. Наказує він іти мені за вами?
— Так, сір.
— Коли так, то я йду за вами, пане.
Увійшли ніби в якийсь коридор, кінець якого вів до великої похмурої зали з темними стінами.
Генріх подивився навколо себе поглядом, не позбавленим занепокоєння.
— Де ми? — спитав він.
— Ми переходимо залу допитів, монсеньйор.
— Ага! — мовив король.
І озирнувся уважніше.
В залі було всього потроху: глечики й козла для допитування водою, клиння й дерев’яні молоти для допитування лещатами; крім того, мало не навкруги всієї зали стояли кам’яні лави для бідолах, що дожидалися катування, а над цими лавами, в самих лавах і при підніжжі їх були вмуровані залізні кільця без жодної симетрії, аби тільки можна було прикручувати до них жертви. А що кільця були вмуровані близько до лав, то було ясно, що до них прив’язували тих, хто сидітиме на лавах.
Генріх ішов мовчки, але не пропустив жодної подробиці з усього того гидотного видовища, що написало, сказати б, історію мук на стінах.
Уважно розглядаючись навколо себе, Генріх не дивився під ноги й спіткнувся.
— Е, — сказав він, — що це таке?
І показав на якийсь ніби жолоб, пророблений у вогкій кам’яній підлозі.
— Ринва, сір.
— Тут буває дощ?
— Так, сір, з крові.
— Ага, — сказав Генріх, — дуже добре. Скоро ми прийдемо до моєї кімнати?
— Ми вже прийшли, монсеньйор, — сказала якась тінь, що вимальовувалась у пітьмі і ставала виднішою й виразнішою в міру того, як наближались до неї.
Генріх, якому здалось, що він вгадує голос, ступив кілька кроків і впізнав постать.
— От маєш! Це ви, Больє, — сказав він, — якого чорта ви тут робите?
— Сір, я щойно дістав призначення на коменданта Венсенської фортеці.
— Ну, що ж, любий друже, ви починаєте добре: прийняти короля за в’язня — непогано.
— Пробачте, сір, — відповів Больє, — але перед вами я вже прийняв двох дворян.
— Кого? Ах, вибачте, я роблю, може, нескромність. Якщо так, уважаймо, що я не сказав нічого.
— Монсеньйор, я не маю наказу держати це в секреті. Це панове де Ла Моль і де Коконна.
— Ага, правда, я бачив, як заарештували цих бідолашних дворян. А як переносять вони своє нещастя?
— Зовсім
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Королева Марго, Олександр Дюма», після закриття браузера.
