Джон Максвелл Кутзее - Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее

Він підготувався до цієї картини. Гортань, де була пухлина, треба видалити, сказав лікар, без цього не обійтися. Батько вже не зможе розмовляти нормально. Проте згодом, коли рана загоїться, батьку поставлять протез, який дасть йому змогу спілкуватися з допомогою звуків. Набагато нагальніше завдання — подбати, щоб рак не поширився, а це означатиме дальші перевірки плюс радіотерапію.

— А мій батько знає про це? — запитав він хірурга. — Він знає, що станеться?

— Я намагався пояснити йому, — мовив хірург, — але не певен, як багато він засвоїв. Він у шоковому стані. Цього, звичайно, й слід було сподіватися.

Син нахиляється над постаттю на ліжку.

— Я телефонував у фірму, — каже він. — Я розмовляв із братами й пояснив ситуацію.

Батько розплющує очі. Син загалом скептично ставився до здатності очей виражати складні почуття, але цього разу він приголомшений. Звернений до нього батьків погляд промовляє про крайню байдужість: байдужість до нього, байдужість до фірми «Acme Auto Parts», байдужість до всього, крім долі своєї душі в перспективі вічності.

— Брати передають свої найкращі побажання, — розповідає далі син. — Щоб ти швидше одужав. Кажуть, щоб ти не хвилювався, місіс Нордін протримається, поки ти будеш готовий повернутися.

Це правда. Брати, чи той із братів, із котрим він розмовляв, не могли бути сповнені ще більшої турботи. На їхнього бухгалтера, мабуть, й не можна покластися, зате вони самі не черстві люди. «Самородок» — ось як той брат назвав його батька. «Ваш батько — самородок, його робота завжди чекатиме на нього».

Це все, звичайно, химери, геть усе. Батько ніколи не повернеться на роботу. За тиждень, два чи три його випишуть додому, вилікуваним чи почасти вилікуваним, почнеться наступна й остання фаза його життя, протягом якої його хліб щоденний залежатиме від доброчинства Фонду соціальних виплат автомобільної промисловості, від південноафриканської держави через її міністерство пенсій і від родини.

— Може, тобі щось принести? — запитує син.

Батько немов щось пише лівою рукою, нігті якої, помічає син, брудні.

— Ти хочеш писати? — запитує він. Дістає з кишені записник, розгортає на сторінці з написом «Номери телефонів» і подає його разом із ручкою.

Пальці перестають ворушитися, очі втрачають фокус.

— Я не розумію, що ти хочеш, — каже він. — Спробуй знову сказати мені, що ти хочеш.

Батько повільно хитає головою зліва направо.

На тумбочках біля інших ліжок у палаті стоять вази з квітами, журнали, подекуди фотографії в рамках. Тумбочка коло батькового ліжка гола, стоїть лише склянка води.

— Я повинен іти, — каже син. — У мене уроки.

У кіоску поблизу входу він купує пакетик льодяників і повертається до батькового ліжка.

— Ось, я приніс тобі, — каже він. — Якщо пересохне в роті, бери і смокчи.

Через два тижні батька привезли додому в кареті швидкої допомоги. Він може ходити, власне, соватися, спираючись на ціпок. Він пройшов від вхідних дверей до своєї спальні й зачинився.

Один з санітарів дав Джонові фотокопію аркуша інструкцій із написом «Ларингектомія — догляд пацієнта» і карточку з розкладом роботи клініки. Син глянув на аркуш. На ньому зображений контур людської голови з темним колом унизу в горлі. «Догляд рани» — написано там.

— Я не зможу робити цього, — відсахується син.

Санітари перезирнулися, стенули плечима. Це не їхня робота — доглядати рану, доглядати пацієнта. Їхня робота — відвезти пацієнта додому. Потім уже має дбати сам пацієнт, або його родина, або ще хто-небудь.

Здебільшого завжди було так, що він, Джон, мав небагато роботи. А тепер це все зміниться. Тепер він матиме так багато роботи, скільки зможе виконати, а то ще й більше. Йому доведеться відмовитися від деяких своїх особистих проектів і стати медсестрою. Або ж, якщо не хоче стати медсестрою, він повинен заявити батькові: «Я не можу змиритися з перспективою служити тобі день і ніч. Я покидаю тебе. Прощавай». Або перше, або друге, третього тут немає.

[КІНЕЦЬ]