Олександра Бракен - Темні уми

Ми перебували у якійсь офісній будівлі. Надворі вже посутеніло, але тут ще й досі працювали чоловіки та жінки, поховавшись у свої кабінки, прикипівши очима до комп’ютерних моніторів. Але я не зупинилась, як не зупинялась і дівчина побіля мене. Її обличчя спітніло достатньо, щоби макіяж потік, тож, побачивши це, я відчула роздратування.

Головний офіс знаходився у найдальшій частині будівлі, і саме туди я прямувала. Дівчина тільки зітхнула, коли я покинула її біля питних фонтанів. Вона була лише прикриттям. Це була моя місія.

Двері в кабінет було зачинено, але за матовим склом я зауважила чиюсь постать. Він досі тут. Як і, дякувати Богові, його головна помічниця. Побачивши пакунок, вона розгубилась, але вистачило тільки раз погладити її по затиллі руки, як її очі оскліли, розфокусувалися, а після цього я вже знала, що вона — моя. Старша жінка, підвівшись з крісла, повернула до офісних дверей. Я залишила пакунок просто у неї на столі.

Позбавившись ноші, я прожогом метнулась крізь лабіринт кабінок, перехоплюючи погляд дівчини біля фонтанів. Коли я кивнула головою в бік ліфтів, вона, прикусивши губу, пішла слідом, позираючи то на ліфтовий хол, то на офісні двері. Проте коли ми опинилися на вулиці, вона утнула дурницю. Я побігла вниз сходами до фургончика «ФедЕкса», за кермом якого сидів темноволосий чоловік. Я вже була біля дверей, коли збагнула, що вона добряче відстала. Дівчина завмерла, наче вкопана, на верху мармурових сходів, стояла із широко розплющеними очима і настільки блідим обличчям, наче камінь під її ногами.

Вона збиралась повернутися у будівлю, щоби попередити про вибухівку, попередити їх. Слабачка. Слова промайнули у моїй голові настільки чітко, ніби їх туди вбили. Зрадиш — і помреш. Обдуриш Лігу — і помреш.

Схопивши під сидінням пістолет, я перехилилась через опущене вікно. Але так і не встигла вистрелити. Наверху, на сімнадцятому поверсі будівлі, пролунав вибух, а тоді зверху ринула злива зі скла та бетону, і дівчина зникла під її ваготою.

Мартінова рука досі була біля мене, він не ворушився. Ось що значить бути однією з них, — міркувала я. Ось у що вони нас перетворять, я тому і забралась йому у голову, щоби підтвердити власні підозри, але навіть мене здивувало, наскільки легко це було. Кілька тижнів тому, коли ми щойно вийшли з табору, я не могла від нього захиститися. А зараз мені варто було тільки легенько торкнутися його — і він мій. Одним-єдиним дотиком.

Кленсі добре мене навчив.

Я знову глянула на Мартіна, відчуваючи якийсь дивний до нього жаль. Не через те, що я збиралась зробити, і не через те, як я використаю його, а тому, що він гадав, що знається на тому, що таке бути могутнім і контролювати все. Він і досі щиро вірив, що сильніший за мене.

Я притисла палець до затилля його руки, тільки один.

— Як тебе звати? — запитала я.

Він відреагував кумедно. На його щоках не зосталося навіть унції кольору, і тільки губи безнастанно ворушилися у марній спробі вимовити потрібне слово, повернути у пам’ять уже відсутній спогад.

— Звідки ти?

Зважаючи на його вирячені очі, я виснувала, що тепер він запанікував. Але я ще не закінчила.

— Ти знаєш, де ти зараз?

Я майже почувалась винною — майже, — побачивши, як у кутиках його очей почали збиратися сльози. Але я також пригадала, якою безпорадною і зляканою він змусив мене почуватись, і пошкодувала, що не зробила більшого. Десь глибоко у моїй голові почав визрівати план, надто страшний, щоб зізнатися, що його придумала я.

— Я не… — видихнув він. — Я не…

— То, може, тобі краще піти, — холодним тоном сказала я.

Я заледве увіпхала у його мізки думку, що він іде геть звідси. Мартін вилетів з кімнати, гримнувши за собою дверима. Втікаючи від страшного монстра.

Кейт з непроникним виразом обличчя пильно дивилася йому вслід.

— Вражає.

— Я вважала, що йому слід було підправити поведінку, — промовила я. Мій голос звучав холодно і рівно, так, як, на мою думку, вона і хотіла. Я вдосталь набачилася всього, щоби розуміти, як треба ставитися до людей такого штибу, і мені потрібно, щоб вони прагнули мене здобути. — Оскільки, здається, віднині ми будемо проводити разом чимало часу.

Її блідо-біляве волосся впало їй на плечі, коли вона нахилила голову, але Кейт нічого не заперечила. Ми опинились тут у пастці. Вона прийняла угоду, запропоновану Лаямом.

— Гадаю, вибору не було з самого початку, — вела я далі. — Згодом ви все одно збирались мене повернути.

— Ти є надто цінною для руху спротиву. — Кейт здійняла руку в мій бік, але опустила, так і не торкнувшись мого обличчя. Розумниця. Знає, на що я здатна. — Я сподівалась, що ти самотужки це збагнеш.

— А що ж з Лі?

— Він тепер загрожує безпеці, адже бачив цей надійний будинок і тутешніх агентів. Йому з нами безпечніше, Рубі. Президент хоче його смерті. Я переконана, що він би збагнув це… з часом.

Мої руки бгали сірі постільні простирадла. Зброя. Лаям як