Стівен Кінг - Необхідні речі

поціновувачами того, що Туз Меррілл іноді називав «болівійським порошком бінґо», але ті, які підпадали під цю категорію, були великими поціновувачами), і під матрацом залишив собі пів унції майже чистого коксу. Усе через понюшку, інакше ніяк. Хтось протриндівся, а хтось інший поласився. Джордж здогадався про це одразу, як заїхав на під’їзну доріжку й побачив розбите вікно кухні.

Він перетнув кімнату й мертвими, онімілими руками зірвав матрац. Коксу не було. Майже дві тисячі доларів майже чистого кокаїну зникли. Він наче крізь сон побрів у ванну, щоб перевірити, чи його маленька заначка ще на місці, за флаконом анацину на верхній поличці шафки з ліками. Йому ще ніколи не хотілося нюхнути так сильно.

Джордж дістався дверей, а тоді зупинився, вибалушившись. Його увагу привернув не бардак, хоча цю кімнату також із чималим завзяттям перевернули догори дриґом. Його зацікавив туалет. Сідало було опущене і тонко всипане чимсь білим.

Джордж припустив, що не дитячою присипкою «Джонсонз Бебі».

Він підійшов до унітаза, послинявив палець і торкнувся порошку. Запхав палець до рота. Кінчик язика ледь не одразу онімів. На підлозі між унітазом і ванною лежав порожній пластиковий пакетик. Картина зрозуміла. Божевільна, проте зрозуміла. Хтось прийшов, знайшов кокаїн… а тоді спустив його в сральник. Навіщо? Навіщо? Він не знав, проте вирішив, що коли знайде людину, яка це вчинила, то запитає. Перед тим як відірвати голову від плечей. Запитати не завадить.

Його триграмова заначка лежала недоторкана. Він вийшов із нею з ванної й знову зупинився, бо йому на очі потрапив новий шок. Цю конкретну мерзоту він не бачив, коли проходив спальнею з коридору, проте зараз, із цього кута, пропустити таке було неможливо.

Джордж довго стояв на місці, витріщаючись круглими від жаху очима, а його горло конвульсивно сіпалося. У гнізді вен на скронях шалено гупало, ніби крилами маленьких пташок. Нарешті йому вдалося вичавити єдине маленьке здушене слово:

– ……мама……!

Унизу, за диваном кольору вівсянки, спав Френк Джуетт.

30

Глядачі на Ловер-Мейн, яких на хідники вивели крики й постріл, тепер утішалися ще однією новинкою – втечею голови міської ради виборних у сповільненій зйомці.

Бастер нахилився в «кадиллак» наскiльки мiг глибоко і ввімкнув запалювання. Після цього натиснув кнопку, що опускала водійське вікно. Тоді зачинив дверцята й почав обережно заповзати через вікно всередину.

Він ще стирчав з вікна від колін, ліву руку тягнуло назад під гострим кутом через наручник навколо ручки дверцят, ланцюг впивався йому в масивне ліве стегно, коли підійшов Скотт Ґарсон.

– Ем, Денфорте, – вагаючись, промовив банкір. – Мені здається, тобі не можна цього робити. Ти, здається, заарештований.

Бастер зиркнув на нього з-під правої пахви, вдихаючи власний аромат – наразі вже досить гострий, дійсно гострий, – і побачив Ґарсона догори дриґом. Він стояв прямо позаду Бастера. Мав такий вигляд, наче планує спробувати витягувати Бастера з його ж машини.

Бастер підтягнув ноги до себе максимально наскільки можливо, а тоді щосили хвицьнув ними, ніби поні, що здіймає чортів на лугу. Підбори туфель вгатили Ґарсона в обличчя з цмоканням, яке Бастерові вельми сподобалося. Ґарсонові окуляри з золотою оправою тріснули. Він завив, подався назад, ховаючи закривавлене обличчя в долоні, й упав горілиць на Мейн-стріт.

– Хах! – реготнув Бастер. – Не очікував, так? Не очікував такого, скурвий ти сину-переслідувачу, так?

Він поповзом протягнув решту тіла в машину. Ланцюга було рівно скільки треба. Плечовий суглоб тривожно рипнув, а тоді повернувся в сумці й дозволив Бастерові пролізти під руку та вмостити дупу на сидіння. Тепер Бастер сидів за кермом, а прикута рука стирчала з вікна. Він завів авто.

Скотт Ґарсон сів саме вчасно, щоб побачити, як на нього пре «кадиллак». Решітка зорила злим поглядом – широка хромована гора, яка має на меті його розчавити.

Він нестямно покотився ліворуч, менш ніж за мить уникнувши смерті. Величезна передня шина «кадиллака» проїхалася йому по правій долоні, ефективно чавлячи її. Після цього по ній же прокотилася задня шина, довершуючи роботу. Ґарсон лежав на спині, дивлячись на свої ґротескно потовчені пальці, які тепер були завбільшки зі шпателі для замазки, і закричав у гаряче блакитне небо.

31

– ТЕМММІІІІІ ФЕЕЕЕЕЕЙЙЙ!

Той вереск вирвав Френка Джуетта з глибокої дрімоти. У кілька перших сплутаних секунд він не мав поняття, де перебуває, – усвідомлював лише, що це якесь тісне, вузьке місце. Неприємне місце. А ще він щось тримав у руці… що це?

Він підняв правицю й ножем для стейків ледь не виколов собі око.

– Ооооооооо, нііііііііі! ТЕМММІІІІ ФЕЕЕЕЕЕЙЙЙ!

Усе повернулося до нього вмить. Він за диваном свого старого доброго «друга» Джорджа Т. Нельсона, і це сам Джордж Т. Нельсон, з плоті й крові, гучно оплакує свого мертвого папугу. Разом із цим усвідомленням до Френка повернулося все інше: журнали, розкидані по кабінету, записка з шантажем, можлива (ні, дуже ймовірна – чим більше він думав про це, тим більш імовірною вона здавалася) руйнація його кар’єри і життя.

А тепер неймовірно, але він чув, як Джордж Т. Нельсон плаче. Плаче над своїм довбаним летючим серуном. «Ну, – подумав Френк, – я позбавлю тебе страждань, Джордже. Хтозна, може, й ти опинишся в пташиному раю».

Схлипування наближалися до дивана. Чим далі, тим краще. Він вискочить – сюрприз, Джордже, – і уйобок відкинеться ще до того, як зрозуміє, що взагалі сталося. Френк уже приготувався виплигувати, коли Джордж Т. Нельсон, досі ридаючи так, ніби в нього от-от розіб’ється серце, завалився на диван. Чоловіком він був масивним, тому своєю вагою рвучко посунув диван до стіни. Він не почув здивованого видиху ззаду «ууффф», а прикрив його своїми схлипами. Чоловік узяв телефон, крізь мереживо сліз набрав номер, і (ледь не дивовижним чином) після першого ж гудка слухавку підняв Фред Рубін.

– Фреде! – скрикнув він. – Фреде, у мене щось страшне сталося! Може, ще й не скінчилося! Господи, Фреде! Боже!

Позаду й під ним силкувався дихати Френк Джуетт. У нього в голові проносились оповідання Едґара Аллана По, які він читав малим, – оповідання про похованих живцем людей. Обличчя потрохи набувало кольору старої цеглини. Важкі дерев’яні ніжки, які втиснулися йому в груди, коли Джордж Т. Нельсон упав на диван, здавалися брусками свинцю. Задня стінка дивану притискала йому плечі й бік обличчя.

Зверху Джордж Т. Нельсон заливав у вуха Фредові Рубіну перекручені описи того, що він виявив, коли повернувся додому. Нарешті він на мить замовк, а тоді закричав:

– Мені плювати, чи можна про таке говорити по телефону. ЯК МЕНІ МОЖЕ БУТИ ПОФІГ, ЯКЩО ХТОСЬ УБИВ ТЕММІ ФЕЙ? ЦЯ МЕРЗОТА ВБИЛА ТЕММІ ФЕЙ! Хто б міг таке вчинити, Фреде? Хто?