Валерій Олександрович Шевчук - Три листки за вікном

на повний чвал вискочив екіпаж і заляпав інспектору гімназії полу шинелі і штанину. Ленсаль же був людиною охайною, і це вразило його більше, ніж зрада давнього приятеля. Ленсаль вилаявся, а оскільки хміль не покинув його, заплакав. Дощ змив ті сльози і їх ніхто не помітив, за винятком мене, бо мені в той вечір закортіло прогулятися. На відміну від Ленсаля я мав над головою чудового парасоля і йшов під ним, як під справжнім дахом, тукотіння дощу по натягнутій тканині було мені приємне.

– О, пане інспектор! – сказав я. – Добрий вечір!

– А ви чого лазите в дощ! – накинувся на мене Ленсаль, наче я був не вчитель, а гімназист.

– Гуляю, – сказав я найдобродушніше. – Маю звичку перед сном подихати повітрям.

Ленсаль схаменувся, бо вжив-таки неналежного тону, і почав скаржитися на зловмисний екіпаж, котрий обляпав йому полу шинелі (а шинелю цю він зовсім недавно пошив) і штанину, хоч не таку нову, як шинеля, але зовсім добротну.

– Чи не дозволите, пане інспектор, – з участю сказав я, – взяти вас під захист цього чудового парасоля?

Ленсаль це мені дозволив. Я взяв його під руку, і під спільним дахом ми відчули затишок та погодженість.

– Ви помітили, що я п'яний? – спитав Ленсаль. – Не вражайтеся й не осудіть.

– О, всі ми буваємо п'яні! – сказав миролюбно я. – В той чи інший спосіб.

– Скажіть, що найбридкіше в цьому світі? – спитав Ленсаль.

– Зрада найближчого приятеля, – в тон йому відказав я.

– Звідки ви це знаєте? – насторожився інспектор.

– Бо колись сам пережив таке, – збрехав я. Дощ мирно тахкотів над нашими головами.

– Знаєте, ви вгадали, – проказав він розм'яклим голосом. – Це таке почуття, наче тебе викачали в гною.

– Навіть гірше, – підхопив я. – 3 гною можна обмитися, а від зради приятеля ніколи.

– Маєте рацію. Здається, щось, десь, колись я вчинив не так.

– Коли віз наскакує на воза, – мовив я, – один візник здебільшого не винуватий, але калічаться обоє.

– Я не знав, що ви такий проникливий, – здивувався Ленсаль.

– Це тільки ввечері і в дощ, – сказав я. – Живу як палець, а коли людині самітно, вона смутиться. Коли ж смутиться, вона мимоволі починає мислити.

– Сам бог послав вас мені назустріч. Знаєте, я мав приятеля, доброго приятеля, а той узяв і плюнув мені в обличчя.

– В мене колись було так само, – збрехав я – Відтоді уникаю сходитися з людьми ближче. Давня мудрість: ні з ким ти занадто не сходься у світі: не радітимеш, але й не смутимешся.

Ленсаль мовчав. Сопів, і у затишку парасоля поширювався горілчаний перегар.

– Може, воно й так, – сказав після мовчанки. – Все наше життя якесь змагання. Все воюємо, все воюємо, але в житті особистім… Хочеться мати когось такого, з ким би не був підозріло-насторожений. Душі все-таки треба відпочивати.

– Тим і страшна зрада, – сказав я. – Людина опиняється голою перед світом та небом.

– О так! – вигукнув Ленсаль. – Скажіть, не здаюся я вам непристойно п'яним?

– Непристойно п'яний світ, – відповів я. – Людина помічає те, тільки випивши.

– Але ви, кажуть, не вживаєте цього зілля? – здивувався Ленсаль.

– Бо не хочу, щоб світ був для мене непристойно п'яний. Ви вже вдома, пане Ленсалю.

– Я не хочу йти додому, – примхливо сказав Ленсаль. – Жінка мені зараз влаштує гарячу купіль.

– Це й добре, пане Ленсалю, – сказав я. – Відведете з нею душу і заспокоїтеся.

– Ви гадаєте?

– Переконаний у тому, – мовив я і штовхнув інспектора ліктем.

Я побачив бліду пляму його обличчя, повернувся він до мене, наче хотів придивитися. Але я знав, що він бачить: величезний чорний парасоль й людські ноги під ним.

– Ви хороша людина, пане Сатановський, – сказав він. – Скажіть, чому всі вас не люблять?

Я засміявся. Мій сміх під парасолем звучав глухо.

– Де ви бачили, щоб хтось любив хороших людей? – спитав я. – Люди люблять корисних собі людей.

– Вчора я теж так думав, сьогодні – ні!..

Він стояв і дивився, як відпливає в дощовий морок мій парасоль, а я відчув, що мені під цим дощем весело. Завтра він пожаліє, що вдався зі мною у щиру розмову, і йому буде незручно дивитися мені в очі. Завтра він зробить вигляд, що забув про цю зустріч і про нашу несподівану погодженість: що може бути спільного в молодшого вчителя із виконуючим обов'язки директора. Він пройде повз мене, холодно кивнувши, бо захоче відгородитися від цього вечора, коли він виказав своє слабодушшя, завтра він знову стане нормальний. Розпікатиме вчителів, і посилатиме під різки учнів, і ступатиме по коридору з тою ж таки урочистістю, з якою виступав колишній директор, на його обличчі лежатиме відомий усім директорський вираз, від якого на всіх, в тому числі й на мене, нападатиме ляк.

Зараз він сховається за дверима власного дому, де чекає на нього роз'ятрена жінка, і вони зітнуться між собою, як коти. Здається, він поведеться сьогодні з жінкою нещадніше, ніж завжди, а може, й злякає – це треба йому, щоб знову стати самим собою. Я йшов під широким дахом парасоля й усміхався: моя доброта не дала йому втіхи. Він змушений був прийняти її в хвилину слабкості, і найкраще, коли вважатиме мою доброту за підхлібність собі. Так, це виляння хвостом кволішого й меншого перед старшим та сильнішим – старші й сильніші люблять таке відчувати. Але в ньому житиме й тривога – він не може, як Ковнірчук, поїхати до Києва й собі, щоб там зладнати своє діло, – йому треба бути в гімназії. Зрештою, він живе зі своєю жінкою так, що в нього в кишенях гуляє вітер, і це – головна причина, чому лишиться бездіяльний і сподіватиметься манни з неба, – його приятель і супротивник не матиме в ньому конкурента. Зрештою, він і справді старий та немічний і давно змирився з думкою, що йому ніколи не стати поліцейським. Вже хоче забезпеченого спокою, але ніколи його не матиме. З інспекторського місця його ніхто не прожене, бо він шанується, але вище цього не стрибне. Той, хто хоче стрибати, не може мати такої розслабленості, йому потрібні насталеність у м'язах і гаряча кров.

Через якийсь час сюди прибуде новий директор, здається-таки, Ковнірчук. Вони займуть супроти себе позицію холодної та чемної війни, яка кінчиться безсумнівною поразкою Ленсаля, коли він захоче дослужитися на своєму місці пенсії. Отож увесь свій запал і лихоносність виміщатиме на тих, хто не зможе йому зашкодити, тобто на учнях та власній жінці. Хвилини слабкості в нього будуть, але тільки тоді, коли світ ставатиме для нього п'яним. Тоді він прокидатиметься