Джорджіна Говелл - Королева пустелі

року. Як і завжди, коли Ґертруда організовувала якийсь проект, то бралася виконувати навіть найбільш неприємні завдання. Самотужки чи разом з клерком, а іноді з офіцером ВПС Великобританії, запеклим шанувальником археології, вона ретельно вносила до реєстру всі знахідки з Ура та Кіша. Іноді вона вставала о 5-й годині ранку, щоб виконати всю роботу до полудня — у залах музею не було вентиляторів і стояла просто нестерпна спека.

Ґертруда досі бралася за виконання політичної роботи і досі пристрасно захоплювалася всіма змінами, які відбувалися довкола. Коли в січні 1925 року прикордонна комісія Ліги Націй прибула в Багдад, щоб нарешті визначити кордони між Іраком та Туреччиною, саме Ґертруді доручили прийняти делегацію й коротко ввести її в курс справ. До складу комісії входили високі чиновники зі Швеції, Бельгії та Угорщини, однак прибули вони у супроводі турецького інспектора й трьох турецьких «експертів»: Доббсу Ґертруда зізналася, що дуже боїться, щоб до їхніх консультативних послуг не входили махінації й залякування. У встановлений час комісійний звіт опублікували. У ньому прописали рекомендацію зарахувати весь Мосульський вілаєт до території Іраку, але при цьому мала бути укладена нова угода, згідно з якою партнерство Іраку з Великобританією продовжувалося ще на двадцять п’ять років. І Британія, і Ірак погодилися, обидві сторони сподівалися, що Ірак стане незалежним членом Ліги Націй задовго до того, коли цей час мине. А тим часом турки поновили своє звірське кривдження ассирійців і нападали на тисячі курдських мешканців, які виступали за незалежність.

Установчі збори обрали демократичним шляхом, а конституційний закон сформували й ухвалили. Крім того, створили закон про вибори, тож законні політичні партії могли брати участь у виборах до першого парламенту. Фейсала запевнили, що з боку Британії надійде фінансовий внесок, якого вистачить для встановлення дієвої сили оборони; після цього розпочалися вибори, і до червня уже були відомі результати, 16 липня Фейсал офіційно оголосив перший справжній демократичний уряд Іраку. Достойним завершенням цього етапу в житті країни стало те, що британський посол, який працював у Константинополі з турками, зміг укласти тристоронній договір між Іраком, Туреччиною та Британію, який вселяв надію стосовно постійного миру на кордонах.

Настав час для святкування. 25 червня 1926 року король влаштував офіційний званий обід, щоб відзначити підписання угоди і тим самим висловити щиру подяку британському уряду та його представникам за все, що вони зробили для Іраку. Генрі Доббс пізніше написав: «Міс Ґертруда Белл була одним з найвидатніших гостей цього бенкету, вона помітно поділяла загальну атмосферу святкування, яка свідчила про завершення першого етапу існування Іраку. Це було останнім державним святкуванням, на якому вона була присутня».

І хоча в цей час її листи додому демонструють глибокі та менш позитивні переживання, Ґертруда залишалася такою ж жвавою та енергійною, якою була завжди. На початку весни до неї на вихідні приїхала Віта Секвілл-Вест. У своїй майбутній книзі «Пасажир до Тегерана» вона залишить заряджений енергією опис Ґертруди та її домашнього побуту.

Для того, щоб дістатися до Ґертрудиного дому, гості довелося пробиратися через «запилені купи» жалюгідних будинків і болотистого ґрунту:

«А тоді: двері посеред глухої стіни... скрип завіс, широко усміхнений слуга, метушня собак, вигляд садової доріжки, обрамленої горщичками з гвоздиками, маленька веранда й маленький невисокий будиночок у кінці стежки, англійський говір — Ґертруда Белл... вона була на своєму місці, у власному будинку, зі своїм офісом в центрі міста і зі своїм білим поні в кутку саду, зі своїми арабськими слугами і англійськими книжками, і вавилонськими знахідками на полиці над каміном, і її довгим тонким носом, і її невтомною життєвою силою. Я відчула, як уся моя самотність і відчай умить щезли...

Я помітила, що вперше за останніх десять днів засміялася. Її подвір’я було невеликим, але затіненим і дуже привітним; її спанієль махав не лише хвостиком, а всім своїм маленьким тілом; поні проглядало над своїм денником і тихенько радісно іржало; ручна куріпка стрибала на веранді; а декілька туземних малюків, які гралися в кутку подвір’я, полишили свої справи й узялися пильно мене розглядати й усміхатися...Чи хотіла я спершу поснідати, чи може прийняти ванну? Чи хотіла б я сходити до її музею? Чи знала я, що вона завідувала відділення архітектурних пам’яток Іраку? Чи не було це жартом? І чи хотіла б я випити чашечку чаю з королем? ...і Ґертруді вже час було йти до відділку, але до обіду вона мала повернутися. О так, і на обід мали підійти ще якісь люди; вона все говорила й сміялась, і заразом одягла на голову капелюха, навіть не глянувши в дзеркало, а тоді пішла».

Ґертруда мала дар, як написала Віта, буквально за лічені секунди заряджати всіх довколишніх енергією; з’являлося відчуття, що твоє життя повноцінне, багате й захопливе; і цілком очевидно, що яким би не був її стан здоров’я чи настрій, Ґертруда категорично відмовлялася тужити чи скаржитись. Вона говорила так, ніби восени вони двоє могли зустрітися в Ктесифоні.

Продовжуючи працювати в музеї, Ґертруда міркувала про своє життя, малий дохід, відставку й втрату всіх тих друзів, які вже поїхали з Іраку. Вона написала Г’ю:

«Я думаю, що, мабуть, не зможу дозволити собі з’їздити на літо до Лондона — це дуже затратна подорож... Відчуваю, що я просто бовтаюся в цьому світі. Я зовсім не знаю, що мені робити далі, але, ясна річ, вічно я тут залишатися теж не можу... У відділку моєї допомоги вже також не потрібно...

Моє життя тут занадто самотнє; неможливо вічно залишатися самій. Принаймні мені здається, що я так не зможу...

Вечори після чаювання тягнуться надзвичайно довго, і це вже стає нестерпним».

У неділю, 11 липня, Ґертруда, як і зазвичай, відпочивала з товаришами біля річки і додому повернулася виснаженою від сильної спеки. Вона лягла спати, попросивши Марі розбудити її о 6-й ранку або ж, скажімо, не турбувати її до того часу. Можливо, Ґертруда сказала Марі щось незвичне чи просто знову мала хворобливий вигляд. У будь-якому разі Марі дуже непокоїлась і вночі вирішила навідатися до господині. Ґертруда спала, а поряд стояла пляшечка з пігулками. Чи була там якась явна ознака самогубства, чи була пляшечка з-під ліків порожня, чи одразу Марі викликала швидку — ніхто цього не знає. Відомо лише те, що за день до цього Ґертруда надіслала Кену записку з проханням приглянути за її собакою Тундрою, «якщо раптом з нею щось станеться».

За декілька років до того Ґертруда сказала домнулу, що більше не