Джонатан Страуд - Примарний Хлопець, Джонатан Страуд

— Поснідати? З цього все й починається! Обмін усмішками за омлетом та помаранчевим соком. А невдовзі після цього ви станете їхнім відділенням, а він — його начальником?  

— Годі верзти дурниці! Це його не звабить!  

— Звичайно, звичайно! Чим він кращий за інших? Пихатий і самозакоханий. Поглянь на його вічно скуйовджене волосся! Ти знаєш, що він кілька годин стовбичить біля дзеркала, щоб отак зачесатись?  

— Годі! Звідки   ти    це знаєш? Ти просто набріхуєш на нього!  

— Я? Ану, пригадай, як називається ваша агенція? Може, «Портленд-Роу»? Чи «Мерілебонські мисливці за привидами»? Ні! Вона називається «Локвуд і X?». Яка скромність! Я дивуюсь, як він досі не зробив свою усміхнену вишкірену пику емблемою вашої компанії!  

— Ти вже закінчив?  

— Власне кажучи, так.  

— Гаразд. Мені пора йти вниз.  

Як і завжди, в словах черепа було напрочуд багато здорового глузду, якщо відкинути всі його недоречні жарти. Та дякувати йому за це я не могла. Він був   привид.    А я розмовляла з ним. Це теж було однією з моїх проблем.  

У кухні заварився чай, і його щойно розлили по чашках. На столі тепер височів величезний шоколадний торт. Джордж уже нахилився над ним з ножем. Побачивши мене, він привітно махнув рукою:  

— Ти повернулася саме вчасно, Люсі. Я чекав цього торта цілий день, щоб виголосити наш останній вітальний тост. Дорогою до нього я мужньо переніс Локвудові вихваляння, ущипливі зауваження Голлі щодо скатертини й нарешті твій відпочинок. Але тепер...  

— А ще нам довелось вислуховувати твої нескінченні теорії, — відказав Локвуд. — І це було найгірше.  

—Твоя правда... Та зараз ти вже з нами, Люсі, й більше нас ніщо не зупинить у дорозі до цього красеня! — Джордж поворушив пальцями, притуляючи ніж до глазурованої поверхні торта.  

— Зачекайте, — мовила я. — Спочатку я хочу дещо сказати вам.  

Ніж зупинився. Завмер і Джордж, жалібно дивлячись на мене. Всі і   нттті    поставили свої чашки на стіл, стривожені тремтінням у моєму голосі. Я не сіла на стілець, лише стала позаду нього, поклавши долоні на бильце.  

— Я хочу зробити... оголошення. Останнім часом я багато думала й   дійшл   а висновку, що дещо триває в нас не так, як слід...  

Локвуд поглянув на мене:  

— Ти дивуєш нас. Я думав, що ви з Голлі...  

Голлі підвелась:  

— Може, мені краще вийти?  

— Це аж ніяк не стосується Голлі. — запевнила я. силкуючись усміхнутись. — Слово честі. Голлі. сідай, будь ласка. Дякую.. . Ні, це стосується тільки мене. Ви всі знаєте, що насправді відбулось у магазині Ейкмерів. Усе було не так, як пишуть про це в газетах. Полтергейст, який зруйнував магазин, дістав свою силу від мене.  

— І від мене теж, — додала Голлі. — Ми ж удвох сварились, ти знаєш сама.  

— Так, я це знаю. Але ж цю сварку розпочала саме я, і мій гнів розбудив Полтергейста... Ні, Джордже, пробач, — зупинила я його, коли він спробував утрутитись. — Я цілком у цьому впевнена. Це зробив мій Талант. Він дужчає, а мені дедалі важче стримувати його. Коли він пробудив Полтергейста, я повністю втратила самовладання. Та навіть коли мені вдається опанувати себе,