Джонатан Страуд - Примарний Хлопець, Джонатан Страуд

«Не   все, що ти бачиш, уже сталось. Часом воно лише має статись...»  

Я посунулась трохи назад і поглянула на нього. На справжнього Локвуда. Нинішнього, живого.  

— Не знаю. Там було темно. Я його не розгледіла... — я підвелась. відсунувши стіл убік. — Піду до себе, трохи перепочину. Ставте чайник на вогонь. Я скоро повернусь.  

Дорогою на горище я пройшла повз кімнату Локвудової сестри. Давній біль знову пронизав моє серце. Я більше не відчувала ні хвилювання, ні цікавості. Лише жаль, жаль за тим,   тц   о я там побувала, й за тим, про що там довідалась.  

Тепер я розуміла, чому Локвуд тримає цю кімнату саме такою — порожньою й покинутою. Вона ніби відлунювала ту втрату, що гнітила його всі наступні роки. Він сам усередині був   порожній    і марно намагався заповнити цю порожнечу своєю нескінченною роботою. Він мимохідь прохопився про це, коли я розмовляла з ним — справжнім — у підземному тунелі. Він сказав, що після того міг стати лише агентом. І не міг, не дозволяв собі зупинитись. Постійно ризикував життям, бився з ненависним ворогом, захищав людей, з якими працював, якими дорожив.  

І якщо   я —    одна з цих людей...  

Я дісталась до ванної кімнати на горищі, увійшла туди, замкнула за собою двері. І лише тут, підставивши руки під гарячу воду й слухаючи, як вона тече рурами вниз, я підняла голову, поглянула в дзеркало на своє бліде обличчя, вкрите червоними плямами, й зрозуміла, що вирішила все остаточно.  

«Я показую тобі твоє майбутнє. Це все зробила ти...»  

Такого    не станеться, якщо в цьому майбутньому не буде мене.  

Я вмилася, зайшла до своєї кімнати. Стала біля вікна, дивлячись на хмарне небо й зимову мжичку.  

— Сумуватимеш сама? Чи візьмеш мене в компанію?  

— Ой! Я й забула про те, що ти тут!  

Тільки зараз я пригадала, що поставила склянку з черепом на підлоту, щоб підперти двері до своєї кімнати. Обличчя привида ледве можна було розібрати в сутінках, лише кілька невиразних ліній поверх блискучого черепа. Тільки очні ямки горіли, мов чорні зорі.  

— Як ваш бенкет? Голлі Манро на висоті?  

— Наминає свій улюблений салат із горіхами.  

— Це в її дусі... Виходить, вона досі тут?  

— Думаю, це тобі й так зрозуміло.  

— Авжеж... Вона для мене, як чиряк на носі — прокидаєшся, а вона вже тут. Звичайно ж, вона в'їлась тобі в печінки, але ти, здається, зараз сумуєш тут не через неї...  

Я кволо всміхнулась:  

— Правда... А щодо Голлі, не забувай, що вона врятувала тебе. Витягла з купи сміття в магазині Ейкмерів.  

— То я повинен їй за це дякувати? За те, що мені й далі доведеться марнувати час на ці нудні балачки з тобою? —   обличчя в склянці невдоволено скривилось. — Тут усе у   вас руйнується до лисого дідька. Візьми хоча б свого дорогенького Локвуда. Надто вже він запишався. Успіх поморочить йому голову. Тільки поглянь, як він дедалі більше клеїться до агенції «Фіттес»! Поглянь! Що, раків печеш? Виходить, я кажу правду. Ти й сама це помітила...  

— Так,   його    запросили поснідати з