Кеті Рід - Ти моє світло, Кеті Рід

Розділ 5. Маленька дівчинка, доросла дівчинка

Ксюша 

В сотий раз за вечір я перевірила час на телефоні і втомлено зітхнула. Ще кілька хвилин, і можна буде закінчити це провальне побачення.

Вчорашня розмова з Максом ніяк не виходила з голови – навіть зараз, поруч з іншим хлопцем. Той все ніяк не відлипав від телефону, переписуючись з друзями. Занудьгувавши, я відвернулася й стала спостерігати за оточуючими.

Що малюки, що школярі носилися довкола, як маленькі торнадо. Сірі хмари обіцяли пізніше пролитися дощем, але їх це зовсім не лякало. Я всміхнулася, спостерігаючи, як мама вмовляла трирічного хлопчика йти додому, а той утікав, не слухаючи.

Неподалік, посеред доріжки, зупинилася маленька дівчинка. Не знаю, що у її зовнішності привернуло мою увагу. Зазвичай діти мене мало цікавили, але в цій дівчинці було щось віддалено знайоме.

Їй було не більше п’яти років. Тонкі русяві хвостики спадали по обидва боки від обличчя. Маленькі пальчики стискали в кулачках поділ блідо-рожевої спідниці, що більше нагадувала цукрову вату. Але найбільше приковували погляд очі.

Налякані. Відчайдушні.

І тут вона закричала:

- Тату!

Я здригнулася. Мене наче залили бетоном. Жоден м’яз не ворушився. Лише грудна клітка ледве-ледве здіймалася, забезпечуючи легені дорогоцінним повітрям. Мабуть, навіть мій розсіяний мозок розумів, що жити потрібно, навіть якщо це останнє, про що я зараз думала.

Хлопець, що досі сидів на лавці поруч зі мною, раптом голосно розсміявся. Я смикнулась і скосила очі. Він уже гортав меми з дурнуватою посмішкою на обличчі. Дитячу біду він не помітив.

Ну й до чорта його.

- Тату! – вже більш тривожно, більш пронизливо закричала дівчинка.

Її голос сколихнув давно забуті спогади. А з ними і почуття, давно поховані під шарами усмішок, сміху і одноразових побачень. Тіло затремтіло, і я стиснула зуби, намагаючись запхнути спогади назад.

Я більше не та маленька дівчинка.

Стрепенувшись, я теж завертіла головою, шукаючи натяк на те, що хтось її шукає. Великі перелякані дитячі очі наповнилися сльозами, що одразу покотилися по круглих щоках. Я з жахом дивилася, як краплини стікають по обличчю і капають на футболку з єдинорогом, залишаючи темні плями.

Темрява не повинна торкатися цієї дівчинки. Вона надто невинна. Надто маленька. Ніхто не заслуговує такого.

- Тату! – втретє покликала вона, вже ридаючи.

Щойно я зібралася встати, як помітила чоловіка. Він швидко наближався, практично біжучи в її бік. Дівчинка, помітивши його, з усіх ніг кинулася назустріч. По дорозі блискучі туфельки зачепилися за брівку, і вона полетіла на траву. Ридання посилилися, але в них пролунало і полегшення.

Її батько вже був поруч. Він підхопив доньку на руки, притис до себе і погладив по голові. Вона досі плакала від пережитого страху, а він тихо втішав її. Мабуть, казав, що ніколи більше її не залишить. Що завжди буде поруч.

Гарні слова, але порожні. Ніхто не може обіцяти, що буде поруч завжди. Майбутнє надто непередбачуване.

Хлопець поруч знову розсміявся. Я поспішно витерла мокрі щоки і розвернулася до нього.

- Вибач, але думаю, у нас нічого не вийде.

О, тепер я привернула його увагу.

Він відірвав очі від екрану смартфону. Здивовано озирнувся на всі боки, наче забув, де знаходиться, і знизав плечима.

- Як знаєш. Захочеш зустрітися – дзвони.

Я хмикнула, спостерігаючи, як його худорлява фігура швидко загубилася серед натовпу. Потім повернулася туди, де були дівчинка з татом, та вони вже зникли. Зітхнувши, я шмигнула носом і заплющила очі, потираючи їх пальцями.

Скільки ще це буде тривати?..

За хвилину хтось опустився на мою лаву. Невже той хлопець повернувся? Я відірвала обличчя від долонь і шоковано відкрила рот. Просто перед моїм носом з’явилося морозиво.

В обох руках Макс тримав по пломбіру в вафельному ріжку. Я ковтнула слинку, що зібралася у роті від солодкого запаху і апетитного вигляду, і підняла брови.

- Що ти тут робиш?

- Бери, поки не розтануло, - замість відповіді сказав він.

Він що, слідкував за мною?

- Зараз надто холодно, щоб їсти морозиво, - заперечила я, просто щоб посперечатися. Наче доказ моїх слів, наше волосся розмітав поривчастий вітер.

- Ну то й що? – скинув брову він у відповідь. – Забирай. Я обидва не з’їм.

Коли я не зробила жодного руху, він торкнувся холодною масою мого носа. Я пирхнула від сміху і таки забрала ріжок, поки він не вимазав мене ще більше. Уривчасто зітхнувши, відвернулася. Маленька дівчинка вже весело сміялася, поки тато розгойдував її на гойдалці все вище і вище.

Наче нічого й не сталося.

Востаннє зітхнувши, я відкусила трохи морозива. Макс теж.

- Якщо я захворію, це буде твоя провина, - пробурмотіла я.

- Якщо ти захворієш, я тебе вилікую, - спокійно відповів він.

Я здивовано перевела погляд на друга. Він же дивився перед собою. Коли я так і не відвернулася, він теж озирнувся на мене. Кілька секунд я просто дивилася на це обличчя. Невимовно красиве обличчя.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍