Володимир Григорович Рутковський - Джури і Кудлатик, Володимир Григорович Рутковський
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Грицик почервонів і закліпав очима. І я його розумію: дівчинка, яку він крадькома проводжав аж додому, сама підійшла до нього! І треба їй щось відповісти…
— Дякую, — врешті знайшовся він. — Я…
Він, здається, не знав, що казати далі. І в мене аж серце зайшлося в тривозі, бо я вже знав, що дівчатка люблять потішатися з тих, хто перед ними червоніє, ніяковіє, і взагалі, починає мекати. Проте Яринка виявилася не такою. Вона просто стріпнула русявою кіскою і пішла поруч з нами.
— Тобі подобаються вірші цього Письменника? — запитала вона.
— Дуже, — відказав мій Грицик і облизав пересохлі губи.
— Мені вони теж дуже подобаються, — сказала Яринка. — Особливо той, який Наталя Петрівна прочитала першим. Я навіть початок запам’ятала…
Вона набрала в себе повітря й почала: «Злови мені маленьку жабку, дай їй стрілу травички в лапку, хай не боїться…»
— А далі я не пам’ятаю, — зізналася якось винувато.
— Далі було про те, як його сестричка впала в маленьку криницю і він її витягав звідтіля, — підказав Грицик, який почав уже оговтуватись. — А мені подобається ще й такий його вірш…
І з цієї миті вони забули про мене. Вони йшли плече до плеча, і вітер куйовдив Яринчині кучерики. Розмовляли не тільки про Письменника, а й про що завгодно: про те, яка чудова цього року весна і якою цікавою була новорічна екскурсія до Києва; про те, як Яринка торік злякалася їжака і скільки разів Грицик може присісти на одній нозі; про те, яка в них гарна Наталя Петрівна, а от математичка — навпаки, дуже сувора, і це, мабуть, від того, що вона носить великі окуляри. За такою розмовою вони й незчулися, як дійшли до того місця, де наші дороги розходились.
І тут вони наче отямились. Яринка зупинилася, позирнула на Грицика, і в її очах промайнуло збентеження: вона ж уперше йде з хлопчиком! Не просто з однокласниками, а з окремим хлопчиком. Це ж який сором!
А про Грицика й казати годі — йому не тільки обличчя, а й вуха почервоніли. А раптом хтось побачить, що він проводжає дівчинку! Який жах!
— Ну, я піду, — спохопилася Яринка, не дивлячись на Грицика. — Мені в цей бік.
— А мені в цей, — силувано мовив Грицик, старанно обминаючи поглядом Яринку.
І вони розійшлися з таким виглядом, наче ніколи й не бачились. Наче й не Яринка злякалася їжака і не Грицик присідав на одній нозі.
— Ну, що вибігав? — поцікавився дядько Бровко, щойно ми відчинили хвіртку. — Збрехала ця Таксистка чи ні?
— Здається, ні, — неуважно відказав я. Мені все ще бачилися Яринка й Грицик, які стояли на розі й соромилися поглянути одне одному в очі. І чого, питається, їм соромитись?
Сестричка i братик Півник
Так вже повелося, що наше сторожове життя починається десь під вечір. О цій порі люди влягаються спати, і ми починаємо сторожити їхній сон. А це не така вже й проста річ. Передусім треба пильнувати, аби у твій двір не завітав якийсь чужак. А що деякі дворища обходяться без сторожових собак (наприклад, через дорогу від нас), то треба й туди зазирнути. Потім (на прохання дядька Бровка) я повинен збігати до діда Барбоса, аби довідатись, чи все у нього в порядку. Бо дід той вже слабує на задні лапи та очі. Потому завітати до його молодших сусідів і запросити їх до себе, аби ті пересвідчились, що й у нас із дядьком усе гаразд. А ще ж треба позмагатися з ними в бігові чи помірятися силами. Та й просто погратися теж не завадить. Тому й не дивно, що я повертаюся до своєї буди лише під ранок, і такий натомлений, що засинаю, ледь забравшись до неї.
Проте цього разу спати майже не довелося. Не встиг я й повіки склепити, як мої вуха, що ніколи не сплять, донесли, нібито в кінці двору, за кущами смородини, щось шкребеться. Миші чи ще якась дрібнота? Я нашорошив вуха. Ні, навряд щоб це були миші, бо вони шкребуться тихенько. А тут хтось працює так, що аж груддя злітає над кущами. А це вже зовсім підозріло…
Я тихенько прокрався межи кущів, виглянув з них і остовпів: переді мною був якийсь незнайомий звір. Він мав гостреньку пичку, пишний рудий хвіст і дуже працьовиті лапи. Щомиті озираючись навколо, він підкопувався під наш курник.
— Здрастуйте, — сказав я. — А що це ви робите в нашому дворі?
— Йой! — вереснув незнайомець і з усіх чотирьох сипонув від курника. Та побачивши, що перед ним просто малий цуцик, загальмував біля межі.
— Як же ти мене налякав! — поскаржився він і приклав лапу до білої плямки під шиєю. — В мене серце трохи не вискочило з грудей!
Звір був не набагато більший за мене. Він мав швидкі очі й маленькі гострі зубки.
— Вибачте, — сказав я. — Просто мені було цікаво, навіщо ви тут риєте ямку.
— Гм-м… — почав незнайомець. — А як тебе звуть?
— Кудлатик. А вас?
Незнайомець здивувався.
— Ти що, не впізнаєш мене? — запитав він.
— Ні, — відказав я. — Даруйте, але я вас уперше бачу.
— І не чув?
— І не чув, — згодився я. — Бо я ще маленький і мені не все поки що відкрилося.
— Тоді все зрозуміло, — хитнув головою незнайомець і всівся переді мною. — Можеш називати мене Сестричкою.
— Сестричкою? — перепитав я. — А до яких звірів ви належите? Розумієте, я вже знаю, що є на світі такі звірі, як коти, собаки, корови, кози. А ви хто?
— Хіба це так важливо? — крутнула Сестричка рудим хвостом. — Головне, що всі ми сестрички та братики. Зрозумів?
— Зрозумів, — відказав я, хоч це було й не зовсім так. — А де ви мешкаєте?
— В лісі, — відказала Сестричка. — Але там навіть побалакати ні з ким. А ще там холодно. Так холодно, що інколи навіть зуб на зуб не потрапляє. От я й пришла в гості до свого братика Півника та його сестричок. Думала, що, може, хоч вони пустять до себе погрітися. А тут, бач, усе зачинено. Тож я й вирішила прорити до них нірку…
Я уявив, як їй нелегко доводиться. У мене теж кілька разів від холоду зуб на зуб не потрапляв.
— Я вас розумію, — поспівчував я. — Може, вам допомогти?
— Та… — затялася Сестричка. — Хоча… Хоча це було б непогано. Бо в мене вже й лапки почали боліти.
— То ви трохи відпочиньте, а я замість вас
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Джури і Кудлатик, Володимир Григорович Рутковський», після закриття браузера.
