Радек Рак - Порожнє небо, Радек Рак

селян бодай писнув, ці двоє повисли на гіллі розлогої груші, біля самої церкви. Той, що був молодший, сіпався та гарчав, напевне, погано зав’язали петлю; його мати завила та стрибнула вперед, пальці вигнулися шпонами, зараз розірве катів на шматочки — бо дружина та брати можуть злякатися, але мати не злякається ніколи. Гримнуло раз, другий, голова жінки бризнула кров’ю та мозком. Стара впала на дорозі. Руки та ноги її сіпалися довго, страшенно довго. Червінь всотувалася в багнюку.

Визволителі повели автоматами по русняках. Ніхто навіть звуку не зронив.

Добряче за полудень хтось загримав у двері Мровлевої хати.

Сини Івана — Сємьон та Фейка — завмерли, наче скам’яніли, а його баба впустила з рук тарілку. Іванові на думку спав Григор, який цими днями знову тинявся лісами. Григор та вовки. Але оскільки не було на те ради, то пішов і відчинив.

У дверях стояв офіцер, який командував загоном, що зайняв сьогодні село, а ще — двоє солдатів під червоними зірками, із автоматами, перекинутими через плече.

— Ви — Іван Сємьонович Мровля, — заявив старший. Якусь мить вони мірялися поглядами, наче шукали чогось у своїх обличчях: у запалому від бідності обличчі Івана та у змореному, обвислому — офіцера. Були вони однакового зросту і, здається, схожого віку. Очі одного і другого мали той самий колір бляклої блакиті.

— Заходь, — сказав Іван просто.

Офіцер залишив рядових на порозі, увійшов до хати та важко опустився на лавку. Повів поглядом навколо — по іконах, по давно не біленій пічці, по чорних від старості сволоках.

— Нічого не змінилося.

— Дім — це дім, — у відповідь Іван стенув плечима. — Не в природі дому змінюватися. А ти, стара, чого стоїш? — кинув він до остовпілої дружини. — Горілки принеси, але доброї. Гість у хаті.

— Ет, Іване. Вважаєш, що я після стількох років із порожніми руками прийшов? — командир вийняв з-за пазухи прозору пляшку, схоже, трофейну німецьку, а може, польську, бо вся вона була пописана латинськими літерами, яких Іван не знав, оскільки Максим Сандович вчив його лише святій кирилиці.

Була це добра горілка — прозора, без смаку, чистий вогонь. Вони мовчки хильнули по кухлю, по другому. Мровлиха в три миті поставила на стіл миску з гарячою картоплею, красиво обкладеною салом та грибами. І хліб, важкий темний хліб. Офіцер узяв буханець обома руками; поцілував, перш ніж покраяти.

Так вони сиділи, нічого не говорячи. Іван по один бік столу, солдат — по другий. Тридцять років — аж стільки минуло. Тридцять років, яких неможливо залити горілкою чи засипати словами. Тож вони мовчать. Солдат раз у раз відкриває рота, наче бажаючи щось сказати, але по такому часі важко знайти в голові щось осмислене для розмови. Усі слова бліді та дрібні. У комині виє вітер.

— Ти повернувся, — промовив нарешті Іван.

— Не надовго. На Берлін нам іти. Може, за тиждень наказ прийде, а може, завтра.

Ще кухоль.

— Батько?…

— Я проведу тебе до його могили.

Сутінки висіли над світом безгучні та поруділі. Повітря було сухе та шкарубке, наче сповнене сажею чи піском. Цвинтар спав під сивим підморозком. Вони стали над могилою Мровлів учотирьох: Іван, офіцер та двоє рядових.

— Залиште нас, — наказав командир солдатам. Клуби пари вирвалися з його рота при кожному слові.

Коли він залишився наодинці з братом, зняв кашкета та провів пальцями по врізаному в жорняк імені батька, по вкритій мохом даті смерті — першій, з попередньої війни.

— Він чекав тебе. Вдень, уночі, — сказав Іван. Стояв трохи позаду, дивлячись на широку спину брата, на його лису потилицю. Міг лише здогадуватися про вираз обличчя та про історії, що на ньому закарбовані. Роки війни та голоду, а ще — роки достатку та престижу, який дані були офіцерам сталевою армією Союзу. Історії настільки довгі та складні, що вони вгиналися під власним тягарем і замерзали у горлянці. Хтозна, може тоді, на високій полонині, вони навіть зіткнулися, брат із братом, не впізнавши один одного; а може, старший Мровля взагалі не вірив у ту битву, бо вони ж у такі речі не вірять. Оповістки, які неможливо розповісти, і слова, які неможливо вимовити.

— Тут є також і твоє ім’я, — зауважив офіцер.

— Про всяк випадок. Дешевше було. Навіщо каменяреві двічі платити. А померти може кожен.

Солдат кивнув. Випростався, надягнув кашкет. Вони вже мали йти, коли Іван сказав:

— Тут неподалік лежить ще й Когоричка.

— Хто? — командир заблимав важкими повіками.

— Ніхто.

Тихо. Мороз.

— А, вона. Вибач, брате, в житті було чимало доступних дівчат.

Вони мовчали, аж доки не вийшли із цвинтаря. За дерев’яним тином двоє рядових смалили одну цигарку. Побачивши офіцера, стали на бачність.

— Марю, брате, лише про одне, — відізвався несподівано старший Мровля. — Коли вже скінчиться війна, я хотів би, аби й мене тут поховали. Біля батька та матері. Тут, де й ти спочинеш. Але мене при церкві не поховають, — він стишив голос. — А синові скажи, щоб облишив ті вовчі ватаги. Сталін війну вже виграв. Якщо триматиметься із вовками, то тут каменя на камені не залишиться, і ніхто про вас не згадає. Ніхто й ніколи.

Він міцно обійняв Івана і пішов зі своїми солдатами в ніч.

* * *

Мабуть, наказ про вихід надійшов із самого ранку, бо ще до вечора загін вирушив із села тим самим шляхом, яким раніше прибув. Але солдатам не судилося залишити долину Віслоки. Їхні тіла, пошматовані вовками, знайшли за кілька кілометрів униз за течією річки.

І через кілька днів надійшла новина, що Григор загинув від совєцької кулі під час захисту таємного лісового шпиталю на західних Бескидах. Того самого вечора Іван узяв долото та молоток і власноручно висік на родинному надгробку імена брата і сина. Холод кусав за руки, й Іван відчував біль навіть у тих пальцях, які він втратив на Помирках.

Небо тріщало від морозу.

* * *

Знову Іван Мровля помер через два роки. Зайняло це стільки часу, скільки треба, щоб викурити цигарку.

Смерть прийшла під знаком білого орла із непокритою головою та з худою курячою шиєю. Прибула вона тим самим шляхом, що й усі попередні війська, хоча окрім солдатів цього розу були ще й міліціонери. Іван чув, що вони повинні приїхати, про це багато говорили і в кнайпі, і в церкві, але в обох тих місцях кажуть чимало речей, яким не можна йняти віри. Іван і не вірив. Повірив, коли село оточили залізним кордоном та почали