Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі - Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі

Дивився-дивився Дата на все те, а тоді й каже мені:

— Дігво-брате, спасибі тобі, що пригрів мене. Бог дасть, не зостануся в боргу, але не можу тут далі лишатися. Очі мої не бачили б цих людей. Боюся взяти гріх на душу — бо що не кажи, а й вони створіння божі, Побуду ще трохи, поки знайдеш собі напарника по роботі, а тоді піду звідси.

Я почав його вмовляти, зостанься, кажу, нехай їм морока, тим хлистам, а Дата й слухати не хоче. Тільки тепер бачу, що даремно я це робив. Не примирився б Дата Туташхіа з таким неподобством, а якби втрутився — невідомо, до чого б це призвело.

Якось раз, ми вже спати лягали, чуємо, на хуторі крик, галас, горланять на всі заставки. Я до вікна бачу, Будара лупить дрючком по вікнах у Халюткіна, кричить своїй Бударисі, щоб виходила. А вона не виходить. Хлисти, мале й старе, висипали на вулицю. Їм оце зараз і побити б Будару, але бояться нас. Будара висадив двері, увірвався в хату. Халюткін вискочив звідти в самих підштанках. «Рятуйте!» — кричить. Будара жінку лупцює, оддубасив, живого місця не залишив, жене додому, а вона нізащо не хоче, не піду, каже, поки божої волі не сповню. Будара її дрючком, Будариха гадюкою звивається, а додому не йде. На подвір’ї зняли бучу, справжнісінький розгардіяш. Будара жінку колошматить і приказує: «І тепер не підеш?» — «Не буду з тобою жити,— кричить Будариха,— з Халюткіним лишуся». А Халюткін з двору: «Лишайся, не йди, дуже він тобі потрібен, безбожник, диявольський виродок». Остовпів Будара, вирішив до жінки ласкою підійти, плаче, а вона — на своєму, нічим не розчулиш. Тоді Будара взяв та й закричав: «Ось зараз я Дату приведу, побачимо, як не підеш!» Вискочив з хати: «І на те подивлюся, як ти її прихистиш!» — це він Халюткіну.

Повернувся Будара і прямо до нас. Іде повільно, жде, мабуть, що Будариха його гукне, аби тільки він Дати не кликав. Ніхто його не гукнув! Хлисти перезираються, шепочуться. Накинуться зараз, думаю, на Будару, обскубуть, як курку,— але не зачепили: у нас каганчик блимав, бачили вони, що ми обидва у вікно дивимося, а то непереливки були б Бударі.

Увійшов Будара до нас. Зупинився посеред хати, голову опустив. Знав, що винен і ходити йому до нас, сказати по совісті, заказано.

Підповзли хлисти до нашого віконця. Хто нахабніший — зовсім близько, щоб розмову в хаті чути було. Стихло все. Тільки цвіркун у кутку цвірчить.

— Не відмов, Дато! Заступися. Скривдили мене хлисти, жінку мою розбестили... Знаю, в боргу я перед тобою... Скажи їй, щоб додому йшла. Крім тебе, нікого не послухає,— промимрив Будара та й змовк.

За вікном зашепотіли хлисти, і знову тихо.

Дата Туташхіа втупився в підлогу, мовчить.

— Іди, Дато,— кажу я йому,— шкода дурня. Може, й справді послухає тебе молодиця.

— Та що ти говориш, Дігво! — розсердився на мене Дата.— То не чоловіче діло втручатися в життя розпутної жінки. Я Бударам добра хотів, а що вийшло? Людську подобу втратили. Помиливсь я раз, годі!

І не втручаюся, каже, в діла шльондри. А коли в Поті матроси повію скривдили, хіба не він заступився за неї,— хто інший? У Дати тоді в бійці трохи мізинця не відкусили.

На подвір’ї знову зашепотіли. До Будари дійшло, що сказав Дата, упав він на підлогу, весь у сльозах,— не піду, каже, поки не допоможеш жінку додому привести.

Підійшов до нього Дата, підвів його,— ти, каже, чоловік, чи до лиця тобі таке?

Благав його Будара. Мало ніг не цілував, а Дата нізащо. Я у вікно визирнув. Хлисти зовсім уже близько.

— Геть звідси, сам своє життя влаштовуй. Не піду я! — процідив крізь зуби Дата.

Хлисти полегшено зітхнули, одповзли від нашого віконця, перемовляються. Радіють, що Дата Бударі дав відкоша.

— Раз не хочеш іти на допомогу — сам піду! — заверещав раптом Будара й солдатським кроком рушив до хати Халюткіна.

Тільки порівнявся він з хлистами, а хтось як улупить його дрюком по спині, і накинулись усі на нього, мов шакали. Кілки, кулаки, ноги так і мелькають, Будара верещить, як свиня під ножем. Вискочив я з хати, щоб визволити, та хіба вгамуєш тих звірюк! Мене, правду кажучи, ніхто й не зачепив би, але в темряві чийсь ціпок — і понині не знаю чий — мені око виколов.

Я закричав не своїм голосом від болю!

Дата, наче тигр, кинувся мене виручати: «Я тут, Дігво, тримайся!» Почули хлисти Датин голос і — всі урозтіч. Крім Будари й мене, сліпого, нікого не лишилося.

Побачив Дата, що зі мною зробили ті нехристи, і зовсім терпець йому увірвався, та що ж він міг тепер удіяти...

Час не ждав, запріг Дата коней, знайшов чоловіка, який підводу мав назад пригнати, повіз мене в лазарет. Тільки на другий день увечері добралися ми до лазарету. Великий біль і страждання витерпів я тоді. Дата мене доглядав і не відходив. На тому й скінчилося наше з ним життя-буття й клепкове ремесло.

— Не прийняло серце Будар добра,— убивався Дата.

Можна було подумати, що підлість Будар Для нього гірша від мого горя.

Отак закінчилася та оказія.

Я й пізніше зустрічав Дату Туташхіа. Погана слава йшла про нього, та я не вірю. Не з тих був Дата, хто на зло здатний.