Жан-Крістоф Руфен - Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен

— Заходьте, месьє, заходьте, — пролунав, між іншим, з горніх висей якийсь голос.

Двоє дипломатів зробили кілька нерішучих кроків, під якими зарипіли вологі від води поливу дошки підлоги. У глибині кімнати на рівні людського зросту гойдався на двох гачках пустий гамак.

— Зараз я закінчу це делікатне щеплення, і буду цілком у вашому розпорядженні, — промовив голос. — Сідайте поки що, біля стола є дві табуретки.

Месьє Масе, який мав добрий зір, знаком указав консулові на найвище дерево, до стовбура якого була приставлена драбина. На останньому щаблі стояли дві ноги у м’яких шкіряних черевиках.

— Добре, добре, — промовив консул гучним голосом, — в якому поки що не відчувалося особливого гніву. — Не поспішайте!

Він зробив знак месьє Масе. Переступаючи горшки, чіпляючись панчохами за паскудні колючки, вони наблизилися до столу та сіли, як їм наказали.

— Для цього щеплення підходить лише дуже короткий час, — продовжував голос з драбини. — У нашій справі, бачте, головне — це гібриди. Дикі рослини, в решті-решт, лише матеріал. Ось тобі маєш — ця нитка знов розірвалася! Пробачте.

— Ми розуміємо, — сказав месьє Масе, який побоювався, що консул ось-ось втратить останні сили, з яких він стримував свою злість.

— Я й кажу, це лише матеріал. Треба схрещувати, брати одне як підщепу для іншого. Коротше кажучи, природа для нас лише відправна точка. Ми маємо складові частини. А ще треба освоїти світ сполук.

На столі лежала купа різноманітних книжок, які консул почав знервовано перегортувати: трактат з ботаніки, оди Горація та кілька ін-кварто арабською мовою. На товстій гілці висіли два клинки, а на підлозі покоїлися два шкіряні нагрудники, маски, рукавиці — все потрібне для фехтування.

— Розкажіть поки що про вашу справу, — знов пролунав голос. — Я Жан-Батіст Понсе. Здається, що ви маєте дещо мені сказати.

— Месьє, — сказав, підвівшись, консул, — справа, про яку я маю з вами говорити, насправді дуже нагальна. Повірте, що за інших обставин я б не прийшов до вас. Якщо вже казати все до решти, я б волів бачити вас перед очима. Але, здається, доведеться задовольнитися тим, що ми хоч чуємо один одного.

— Так, так, — промовив Жан-Батіст щирим та дружнім тоном, — я вам дуже вдячний за те, що ви дозволяєте мені скінчити цю працю. Інакше все, що я приготував, пропаде…

— Месьє Понсе, — перервав його консул, який так і стояв, піднявши голову догори. — Чи правда, що ви лікарюєте?

— Ах, Ваша Ясновельможносте! Я завжди знав, що цей момент настане. Ми не збираємося приховувати від вас істину. Мені прикро, повірте, що ми не поговорили про це раніше. Не дуже-то приємно ось так потай робити справу, яка, в решті-решт, має лише добрі наслідки. Але я чув, що ви до нас дуже вороже ставитеся. Якщо ви вже тут, я зараз покажу вам кілька зразків…

— Послухайте, Понсе! Моє питання дуже просте. Воно зовсім не підступне. Я нічого не вчиню проти вас, навіть навпаки. Я знов питаю вас, і чекаю на просту відповідь: ви лікарюєте?

— Так.

— Чи можете ви лікувати, скажімо, наприклад, ці хвороби шкіри, що мають місцеві жителі, ці різновиди прокази та лишаїв?

— Нема нічого простішого. Але ж немає й жодного чудодійного рецепту. Кожний випадок потребує окремого підходу.

— Досить, — перервав консул, — не будемо вдаватися в подробиці. Перейдемо до іншого. Я прийшов, щоб урочисто запропонувати вам місію надзвичайної важливості.

— Знов цей дріт… Жюремі! — гукнула людина з драбини.

— Ви мене слухаєте?

— Так, так. Продовжуйте.

— Чи погодилися б ви бути вісником короля Франції?

— Що трапилося? — запитав гучним голосом зі свого барлогу метр Жюремі.

— Та знов цей мідний дріт. Можеш ти мені дати іншу котушку? Мій без кінця рветься.

— Месьє Понсе, — сказав консул, який ледве втримував себе в руках, — я говорю вам про набагато важливіші речі. Чи не могли б ви приділити мені дві хвилини та злізти з цього дерева?

— Я майже закінчив. Залишилася пара живців, але, якщо я зупинюся, все пропало. Але ж не переймайтеся, я все добре чую. Місія за дорученням короля…

— Місія, яка зробить з вас найславетніше знаряддя християнства, навіть самого папи.

— Я вже вам сказав, — відповів Понсе голосом, в якому не відчувалося аніякого ентузіазму, — я зроблю все, щоб тільки услужити вам, месьє консуле. Але я не маю схильностей до державної служби.

— Подивимося на справу з іншого боку: йдеться про лікування самодержця.

— Людовіка XIV?

— Та ні, — з презирством усміхнувся консул, роздратований подібною безглуздістю. — Государя, до якого відішле вас із місією король Франції. Розумієте? Хіба ж то не слава — лікувати тіло великого короля?

— Ви знаєте, для нас, лікарів, там, де йдеться про чиєсь тіло, королів не існує.

Месьє Масе дивився на консула та відчував, що їх обох переповнює відчай, готовий з хвилини на хвилину вилитися в лайку або в сльози.

— Ну, що ж, я вже вам сказав, месьє консуле, я дуже зворушений вашим візитом. Чи то король, чи то не король, якщо ви просите мене когось вилікувати, я зроблю це для вас. Сподіваюся, що це не надто далеко. У мене тут багато роботи, і я ніяк не можу надовго відлучатися.

— У такому разі, — скрикнув консул, падаючи без сил на стілець, — боюся, що все це марно.

— Все ж таки кажіть.

— Те, про що я вам кажу, — з іронією промовив консул, — не має нічого спільного з коротким відрядженням. За моїми підрахунками, вам знадобиться місяців шість, аби лише дістатися до пацієнта.

— Шість місяців! Що ви маєте на увазі?

— Те, щоб поїхати лікувати Негуса Абіссінії, — сказав консул.

З листя довго не доносилося жодного звуку. Потім відвідувачі побачили, як затремтіла драбина, і як по щаблях почали сходити дві ноги.

Незабаром Жан-Батіст був нанизу. Він струсив рукою дрібне листя, яке причепилося до його сорочки та волосся, і повільно наблизився до дипломатів.

Виглядав він набагато молодше, ніж це уявляв собі месьє де Майє, — безперечно, це уявлення про нього склалося через його ремесло, яким, на думку широкого загалу, повинні займатися винятково поважні особи.

Зовнішність молодика, котрий стояв перед ним, жодними іншими міркуваннями консул не вдостоїв. Більше уваги він приділив манерам, і вони йому не сподобалися. У нього не було жодної вимушеної міміки, яка свідчить про зачатки ввічливості, жодного прояву поваги, ще менше покори. Нічого штучного не помічалося у виразі його обличчя, який був цілком природний. Проти нього двоє візитерів, у пудрі, в поту, в перуках, з великим зусиллям намагалися надати собі якомога більше владного вигляду. Їх співрозмовник спрямовував на