Талі Верне - Моя не маленька слабкість, Талі Верне

   - Хороший хлопчик, - я погладила його по голові, як цуценя, на що почула хриплий смішок. Серйозно? Він сміється з мене. Мушу зізнатись, я закохалась в цей сміх.

  - Поїхали, погана дівчинка, - він рушив з місця, а я тільки зараз зрозуміла, що варто було б пристебнутись паском безпеки.

         Ми якийсь час їхали в повній тиші, не те щоб розмови були необхідними, просто кожен з нас думав про щось своє. Намагалися зрозуміти, що ж відбувається зараз між нами. Хто ми один одному і як буде далі. Питань поки було більше, ніж відповідей. Насправді, мені не хотілося навіть припускати думку, що доведеться забути Данила, він знаходив в мені щось незнайоме, але при цьому таке рідне. Мабуть, він був тим самим елементом, якого я так довго шукала того, хто буде приймати мене такою, яка я є – різкою, моментами навіть нестерпною, але дуже самовідданою і щирою, дівчиною, що готова давати тепло і любов, готова жертвувати власним часом і ресурсом заради інших. Він це бачив в той перший день, коли я прокинулась в його квартирі, саме тому відступив, але зараз щось змінилось, бо він погодився на мою авантюру. Тепер моя черга, я не відступлю, доки не пізнаю цього чоловіка повністю, доки не залізу йому в серце і під шкіру. Знову Данило перервав нашу шумну тишу.

    - То чому саме дитячий будинок? – Я не бачила в його очах осуду, а в голосі не чула несхвалення. Навпаки, він був щиро зацікавлений.

    - Знаєш, навіть у нас, тих, хто виріс у світі, де все тобі приносять на блюдечку тільки візьми, є багато претензій до життя. А ці діти мають так мало, але вони не хочуть більше, єдине чого вони по-справжньому потребують – тепла і часу, те що можуть дати їм люди, яким теж цього бракувало. Ми щодня жаліємось на те, що у нас надто мало грошей, замалі діаманти на прикрасах або ж прогорів тисячний контракт, а вони цінують те, що мають, - я настільки захопилась власними словами, що навіть не помітила, як пильно Данило спостерігає за мною, погляд його чорних очей змусив мене засоромитись.

   - В твоїх словах істина, але чому саме ти? – Він не розумів, що саме спонукало мене зайнятися благодійністю, власне я і сама цього довго не розуміла.

   - Тому що з самого дитинства я жила в замку, з якого мене не випускали. Я весь свій вільний час проводила вдома, жодної школи – тільки приватні вчителі, тільки працівники і жодних друзів. Жодних хобі, власне, тільки громадські і світські заходи. Мало хто знає, як насправді виглядає Руслана Даценко, тому що все моє життя я була, наче фарфорова лялька, навіть власна мама кинула мене і втекла від цього тирана. Власне, я її не звинувачую, вона хотіла, щоб у мене було все, чого вона в дитинстві собі не могла дозволити, от тільки вона не подумала, що своїм рішенням позбавила мене волі. Батько забороняв мені все, Лана хоче вазон за яким буде доглядати – не можна, домашню тваринку – нізащо, щось спекти сама – для чого в нас свій кухар, і так далі, цей список можна продовжити до безкінечності. Я звикла до цього і тільки чекала на момент, коли нарешті зможу втекти звідти і робити те, що душа хоче. Мені хотілося стати лікарем, але мені заборонили, тільки в таємниці я змогла вступити і вже поставити батька перед фактом. У мене не було дитинства і нормального життя до моменту втечі з дому. Чи ти думаєш, що в клубах я відриваюся, щоб зіпсувати репутацію тата? – Я стрільнула в нього своїми очима і зрозуміла, що він весь цей час уважно слухав мене.

   - Спочатку я так думав, - він замовки і подивився на мене, тільки, коли зрозумів, що я весь цей час спостерігаю за ним, продовжив: - Зараз, після цих твоїх слів, я розумію, що це все для того аби надолужити втрачений час і забути те, як пройшло твоє дитинство, я правий?

   - Надто влучно, містере шафо. – Він посміхнувся мені кутиком губ і продовжив вести авто. – Думаєш я егоїстка і відорва?

   - Думав. Але коли мій помічник дав мені всю інформацію про тебе, зрозумів, що попри те, в якому світі ти виросла – ти змогла зберегти в собі тепло і відданість, навіть більше, ти все ще вмієш цим ділитися з іншими.

   - Знаєш, ти теж далеко не такий, яким тебе описував мій батько, - якщо вже в цій машині ми відверті, то я вирішила теж вкласти свої п’ять копійок.

   - А який?

   - Мені говорили, що ти жорстокий і холодний, не цікавишся думкою інших, що тобі наплювати на те, як живуть інші, а важлива тільки власна вигода в бізнесі. Але зараз, я бачу перед собою чоловіка, який попри власні упередження, здатний побачити в людях хороші і погані риси, прийти на допомогу, навіть якщо це твій заклятий ворог. Ти ж тоді не залишив мене в клубі, хоча міг і ніхто б тобі слова не сказав, але ти привіз мене до себе додому, знаючи, що нічим хорошим це для тебе не обернеться. Ти цінуєш власну репутацію і бізнес, але все ж маєш в собі тепло і співчуття, які глибоко ховаєш. Твої емоції важко прочитати, але по твоїх очах я бачу, що ти відчуваєш в ті, чи інші моменти. – Він мовчав із доволі дивним виразом обличчя і мені стало лячно, мабуть, я занадто багато дозволила собі сказати вголос.

   - Ти, рисеня, дуже уважна, але запам’ятай, тільки до тебе я проявив те тепло і співчуття, терпіти не можу слабкості, проте саме в той момент мені хотілося тебе захистити від усього світу. Відчуваю, що ти станеш моїм падінням, - ми зупинилися і цей чоловік, нарешті, відпустив свої емоції і припав до моїх губ. Я відчула, як аромат, який так люблю, огорнув мене коконом і я огорнула його шию руками, і щось незрозуміло, навіть для себе, пробурмотіла між поцілунками.