Тая Смоленська - Подвійне диво для генерального, Тая Смоленська

Глава 10

Наступного дня я поспішаю коридором офісу, тримаючи в руках гарячу каву для Артура. Часу критично мало, я вже спізнююся на п'ять хвилин. Я прекрасно знаю, що Артур не терпить запізнень, але автобус, у якому я їхала, раптово заглох, і мені довелося практично бігти до заводу.

Потім я згадала про каву і довелося повернутися. Чортів кавоман не може і годину провести без напою! У мене відчуття, що я не особистою помічницею працюю, а в доставці! 

Мої думки повністю поглинені Золотарьовим, і я навіть не помічаю, що відбувається навколо. Коли я повертаю за ріг, несподівано з-за нього виходить чоловік. Я врізаюся в нього з такою силою, що кава вилітає з моїх рук і розливається просто на мою блузку. Гарячий напій миттєво просочує тканину, і я відчуваю, як шкіра починає палати від окропу.

- О боже, вибачте! - вигукую я, завмерши посеред коридору.

- Ні, ні, це я маю вибачитися, - відповідає чоловік. Він абсолютно незнайомий мені, але його зовнішній вигляд свідчить, що він, імовірно, обіймає високу посаду в компанії. Що дуже погано для мене! 

- Я так поспішала і зовсім не дивилася куди йду, - продовжую я, відчуваючи, як моє обличчя заливається фарбою від збентеження. Чому я постійно влипаю в ці жахливі ситуації? 

- Не хвилюйтеся, іноді це відбувається, - усміхається він, дістаючи зі свого шкіряного портфеля пачку серветок і подаючи їх мені. - Ви не обпеклися? Усе гаразд?

Я киваю, вдячно поглядаючи на нього. Найімовірніше, моя блузка безнадійно зіпсована, і я уявляю собі, як Артур відреагує на моє запізнення і зовнішній вигляд. Мені доведеться пояснювати, і я не впевнена, що він прийме мої пояснення.

- Ще раз вибачте, і дякую за допомогу, - кажу я, намагаючись зберегти спокій.

- Нема за що, - відповідає чоловік і, усміхаючись, іде коридором.

Я поспішаю до жіночої кімнати, щоб якось виправити ситуацію, але в голові крутиться тільки одна думка: як я поясню Артуру своє запізнення більш ніж на п'ятнадцять хвилин? Мені вже на телефон прийшло кілька гнівних повідомлень від нього:

"Спізнюєшся на другий робочий день. Відмінний співробітник".

"Якщо так піде далі, я не зможу списати з тебе весь борг. Поїдеш зі мною в столицю відпрацьовувати."

"Тетяно, за п'ять хвилин у мене онлайн-нарада з моїм заступником, а роздруковані звіти досі не на моєму столі".

І останнє:

"У тебе є п'ять хвилин, щоб з'явитися, інакше тебе звільнено".

Немов я взагалі була найнята на цю посаду!

Я стою перед дзеркалом, розглядаючи величезну кавову пляму на своїй білій блузці, і з силою стискаю в руці телефон. "У такому вигляді я точно не можу з'явитися перед Артуром, та й не тільки перед ним," - думаю я, почуваючись абсолютно розгубленою.

У цей момент до вбиральні входить Інна з бухгалтерії. Вона бачить мене й одразу розуміє всю трагічність моєї ситуації.

- О, Тетяно, що з тобою сталося? - запитує вона, підходячи до мене.

- Я пролила на себе каву, - відповідаю я, намагаючись стримати розчарування у своєму голосі. - Тепер не знаю, що робити. У мене немає запасного одягу. Не ходити ж по офісу так весь день?

Інна посміхається і киває.

- Знаєш що, у мене в машині є запасна блузка. Я завжди тримаю її про всяк випадок. Ходімо, я тобі її дам, - пропонує вона.

Я не можу повірити своєму щастю і вдячно киваю. Ми швидко спускаємося вниз на парковку, де Інна відкриває багажник своєї машини і дістає акуратно складену блузку в прозорому чохлі для одягу.

- Ось, тримай, - каже вона, простягаючи мені блузку. - Вона має підійти тобі.

- Спасибі, Інно, ти врятувала мене, - кажу я, приймаючи річ, немов рятівне коло.

- Нема за що, ми ж колеги, - усміхається вона. - Іди переодягнися і гарного тобі робочого дня. Я чула, Золотарьов та ще зарозуміла дупа. Тож тримайся!

Я киваю їй і швидким кроком прямую до вбиральні на першому поверсі, щоб переодягнутися. Закриваюся в одній із кабінок і знімаю з себе забруднену блузу. Скептично дивлюся на неї, розуміючи, що це не відіпрати. З жалем кидаю свою блузку в урну для сміття.

Коли я вже готова вийти з кабінки, раптово у вбиральні почулися кілька жіночих голосів. Я завмираю, бо почула знайоме ім'я. Вони обговорюють Золотарьова.

- Ти бачила, як пізно вона вчора виходила з його кабінету? Не дивно, що її обрали помічницею, - каже одна з них із явним натяком на нашу з Артуром близькість. - Мабуть, потрапила до нього так швидко, бо була готова розсунути перед ним ноги.

- Так, між ними щось точно є. Інакше навіщо б їй тягатися за ним із кавою по десять разів на день? - підтакує інша. - Догоджає як може. І на що вона тільки розраховує? Що Золотарьов покличе її із собою в столицю? Як би не так! Награється і поїде назад. Наївна! У нього таких як вона в кожному місті, мабуть, по кілька. 

Мені стає нестерпно слухати ці плітки. Вони не знають правди, але роздмухують чутки, роблячи мою роботу ще більш принизливою. Я стримую свій гнів і залишаюся в кабінці, поки вони не йдуть.

Коли тиша знову огортає приміщення, я виходжу з кабінки і прискіпливо оглядаю себе в дзеркалі. Нова блузка трохи тісна в грудях, але вибору в мене немає. З важким серцем я вирушаю до кабінету Артура.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍