Олександра Багірова - Єдина для Ворона, Олександра Багірова

Розділ 15

– Свобода, це слово для тебе має особливе значення, – каже Вадим, коли прислуга йде, поставивши перед нами дві чашки кави.

- На щось натякаєш? Погрожуєш? – вигинаю брову.

- Ну що ти! - виставляє руку вперед. - Я не ворог тобі, Нік. І ніколи не хотів, щоб ти сидів. Хіба мені не знати, що за гратами ти був зовсім не за свої провини. Хоч, - примружується, - У тебе і своїх «досягнень» вистачає, за які можна загриміти.

- По собі судиш, - посміхаюся.

– І я не без гріха, – киває.

Вадим тримається впевнено. Чую, на руках у нього козирі, і він думає, коли їх відкрити. А зараз промацує грунт.

- Чого ти хочеш? – питаю спокійно.

- Я не шукаю з тобою ворожнечі, Нік. Але ти як спеціально дражниш, знову наступаєш на ті ж граблі. Навіть більше, – робить ковток кави, дивиться на мене, вивчає. – Навіщо ти ховав Вікторію? Хто вона тобі? Чи це в тебе така пристрасть, лапати всіх моїх жінок? Нік, реально, - холодно посміхається, - Тебе природа начебто не обділила, дівок у світі ... - проводить пальцем по горлу, - Так чому ти постійно переходиш мені дорогу?

- Із Вікторією у мене свої рахунки були. Нічого… ммм… особистого… – не подобається мені тема.

Особливо якщо зважати на те, що не моя це історія. Точніше вплутала мене Славка, її здавати не варіант. А так я знати не знав, що у Торі дитина від Вадима. Коли встигла? З тюряги одразу до нього в ліжко? І зміюка до останнього мовчала, тільки коли запахло смаженим розповіла. Воно мені потрібне? Ні…

Тільки пізно. Я вже вплутався. І Вікторію треба знайти, раніше за Вадима. Вона мій козир. Занадто для багатьох вона важлива.

- Кульгава, спотворена… Нік… - хитає головою. – Чи зовнішність не має значення, головне, що жінка моя.

- Вадиме, до чого це все? Переходь до справи, - обриваю його роздратовано.

- Ти хоч розумієш, що накоїв? Кому дав карти до рук? Ще одній моїй… - стукає ручкою по столу, кусає нижню губу. — А Левові тільки на руку, що ми з тобою гриземося. А я не менше за тебе хочу помсти, - ручка тріскається в його пальцях, він її розламує та відкидає на підлогу. – Тим більше, коли в мене незабаром з'явиться син. Він одразу ж стане мішенню для батька.

Остання фраза боляче вдаряє. По відкритим ранам на серці, там, де й так не залишилося живого місця.

- Що ж ти так відгукуєшся про матір своєї дитини? – відкидаюся на спинку стільця, питаю глузливо.

- Яка стрибнула до тебе в ліжко, щойно ти поманив пальцем? - Вадим кривиться. – Якби не термін, якби не був упевнений, що вагітність настала до… ммм… ваших розваг… То я засумнівався б, чия це дитина. А так хоч в одному я впевнений на всі сто.

Він знову смугує мене словами, ріже прицільно. Тільки від правди немає захисту. Карінка… фальшивка, а все одно йде стопами Василіси… ніби із зовнішністю передалася їй вся підлість Васьки.

Побігла до мене, коли під серцем уже наносила його дитину! Ось за це немає і не буде їй вибачення… втім, за зраду теж.

- Тримаєш її заради дитини?

- Не тільки, - відводить погляд. - Вона моя. Хоч ти її зіпсував. Але ж я її створив! Ай, - махає рукою. - Тобі не зрозуміти. Це мої загони. Але я не обманююсь, Карінка бліда копія, хоч і дуже продумана, свою вигоду не проґавить. Та й вітряна. Хоч мене й любить... по-своєму... Але після Васьки... ти розумієш, - тре скроні, важко зітхає. - Дуже багато у нас з тобою спільного, брате... Не хочу я з тобою ворогувати, але ти раз за разом змушуєш мене це робити.

- Не ворогуй, - відповідаю спокійно, роблю ковток кави.

- Намагаюся, - сміється, відкрито… навіть дружелюбно. - Тому в мене до тебе пропозиція, - барабанить пальцями по столу, - Від якої ти просто не зможеш відмовитись.

- Заінтригований, - посміхаюся. - Яка ж?

- Ти забуваєш про Карінку. Не шукаєш з нею зустрічей. Даєш спокій. У всіх сенсах, - холодний погляд на мене. – А я допоможу тобі повернути дочку…

– Ти знаєш, де вона? - Вскакую з крісла. Усередині ураган, слова потрапляють точно в яблучко. Вадим знав, куди цілитись.

- Васька від тебе тоді народила... хоч я сподівався, що мої діти, - розводить руками. - Я нещодавно дізнався, що дівчинка жива. Займися своїми дітьми, і не лізь у мою сім'ю. Це більш ніж справедлива пропозиція, брате…

- Де моя дочка? – повторюю запитання. Я готовий прямо зараз витрусити з Вадима відповідь, руки так і сверблять.

– Вона не в мене. Але я знаю, як її забрати. Кажу ж, я не ворог. Тому хочу домовитися. А потім ми разом знайдемо та знищимо нашого татуся, - Вадим встає з крісла, бере мене за плечі, довго дивиться мені у вічі. – Я готовий все забути… ти мені рідний, Нік…

- Це ти мені на телефон надсилав фотку?

- Яку ще фотку? - в очах розгубленість, хмуриться. Начебто справді не бреше. - Нік, у що ти знову вплутався? Не можна нам ворогувати! - хитає головою. Відходить до столу. Дістає з шухляди папку, - Гаразд, щоб ти розумів, що відмовлятися безглуздо, а шкодувати нема за ким, почитай досьє... що з себе представляє мила Каріночка.

Беру з його рук папери… біглий погляд… земля йде з-під ніг.

Її таємниця… більше для мене не таємниця.

Хотів дізнатися, хто така Каріна… що ж тепер знаю…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍