Джоан Роулінг - Кувала Зозуля, Джоан Роулінг

Волосся він теж мав чорне, обличчя цілком складалося з гострих кутів і западин; крижано-блакитні очі дивилися просто у камеру. Вищий за своїх супутників, він, утім, видавався тендітнішим на тлі цих двох: кремезного чоловіка у костюмі та стривоженої старшої жінки, яка розтулила рота і витягнула руку, ніби розчищала шлях. Ця трійця нагадала Страйкові батьків, які ведуть хвору дитину геть з вечірки.

Страйк також відзначив, що, попри розгублений і нещасний вигляд, Дафілд не забув акуратно підфарбувати очі.

— Гляньте на квіти!

Дафілд ковзнув угору по екрану і зник з очей: Робін спинилася на фото велетенського вінка — Страйкові спершу здалося, що той має форму серця, а потім він зрозумів, що то пара янгольських крил, зроблених з білих троянд. Крупним планом додавалося ще й фото вкладеної листівки.

— «Спочивай з миром, Янголятко Лула. Дібі Макк»,— уголос прочитала Робін.

— Дібі Макк? Репер? Тобто вони були знайомі?

— Гадаю, що ні, але ж він орендував квартиру в будинку, де вона мешкала, і про неї наче йдеться у парі його пісень, так? Преса була у захваті від того, що він зупиняється саме там...

— Здається, ви добре знаєтеся на цьому питанні.

— Та просто читаю журнали,— непевно озвалася Робін, гортаючи фотографії з похорону.

— Що то за ім’я таке — Дібі? — вголос поцікавився Страйк.

— То від ініціалів. D. В., «ді-бі»,— чітко промовила вона.— Його насправді звати Дерил Брендон Макдональд.

— Ви pen слухаєте, чи що?

— Ні,— озвалася Робін, уважно вдивляючись в екран.— Просто запам’ятовую такі речі.

Згорнувши сторінку з фото, вона знову заклацала клавішами. Страйк повернувся до своїх світлин. На наступній містер Джефрі Гук цілував свою рудокосу супутницю на тлі станції метро «Ілінг-Бродвей», поклавши руку на велику сідницю, обтягнуту джинсами.

— Ось гляньте, запис на «Ютубі»,— сказала Робін.— Дібі Макк говорить про Лулу після її смерті.

— Ану гляньмо,— озвався Страйк і ще трохи підсунув стільця до екрана — а потім відсунув.

Маленьке зернисте відео, смикнувшись, ожило. Кремезний чорношкірий чоловік у кофті з каптуром і зображенням шпичастого кулака на грудях сидів у чорному шкіряному кріслі, лицем до невидимого інтерв’юера. Він мав ретельно поголену голову і носив чорні окуляри.

— ...самогубство Лули Лендрі? — питав інтерв’юер, явно англієць.

— То повний провал, чоловіче, повний провал,— озвався Дібі, проводячи рукою по гладенькому черепу. Він мав м’який, низький, хрипкий голос і ледь помітно шепелявив. —Отак вони обходяться з успішними: спершу заганяють, тоді рвуть на клоччя. Ось до чого, друже, доводить заздрість. То довбана преса штовхнула її в те вікно. Я кажу — хай спочиває у мирі. Тепер вона має мир.

— Досить шоковий початок візиту в Лондон для вас,— мовив інтерв’юер,— адже вона, ну, пролетіла просто за вашим вікном?

Дібі Макк відповів не одразу. Він завмер, вдивляючись в інтерв’юера непроглядними лінзами. Тоді сказав:

— Мене там не було. Чи хтось вам каже, що був?

Інтерв’юер гикнув, зронивши нервовий, швидко придушений смішок.

— О Боже, та ні, зовсім ні...

Дібі обернув голову і заговорив до когось поза екраном:

— Гадаєш, мені час кликати адвокатів?

Інтерв’юер підлабузницьки загиготів. Дібі дивився на нього без усмішки.

— Дібі Макк,— видихнув інтерв’юер,— дякую вам за ваш час.

На екрані з’явилася біла рука; Дібі назустріч їй простягнув кулак. Біла рука теж стислася у кулак, і вони стукнулися кісточками. Хтось невидимий саркастично гмикнув. Відео обірвалося.

— «То довбана преса штовхнула її в те вікно»,— повторив Страйк, відкочуючись на кріслі.— Цікавий погляд на питання.

Він відчув, як у кишені завібрував мобільний, і витягнув його. Шарлоттине ім’я поруч з новим повідомленням викликало викид адреналіну, ніби Страйк щойно помітив хижака, готового стрибнути.

У п’ятницю вранці між 9 і 12 я не вдома, якщо хочеш забрати речі.

— Що? — Страйку здалося, що Робін щось говорить.

— Я кажу, тут жахливі подробиці про її справжню мати.

— Гаразд, читайте.

Він поклад мобільний назад у кишеню. Схилив велику голову над справою місіс Гук, але думки відлунювали, ніби всередині черепа вдарили у гонг. Шарлотта поводилася зі зловісною раціональністю, прикидалася по-дорослому спокійною. Вона піднесла їхню безмежно химерну дуель на новий рівень: «А тепер давай усе вирішимо по-дорослому». Можливо, щойно він переступить поріг квартири, у спину йому встромлять ніж; можливо, у спальні перед коминком він знайде її тіло з порізаними венами у калюжі застиглої крові.

Голос Робін лунав, мов далеке дзуміння пилососа.

Зробивши над собою зусилля, Страйк зосередився на ній.

«...продала романтичну історію зв’язку з чорношкірим юнаком усім таблоїдам, які погодилися заплатити. Проте колишні сусіди не пригадують нічого романтичного в історії Марлін Гіґсон.

„Вона тілом торгувала,— каже Вів’єн Кренфілд, яка мешкала над Гіґсон, коли та була вагітна Лендрі.— Чоловіки заходили до неї у будь-яку пору дня й ночі. Вона гадки не мала, хто батько, то міг бути будь-хто з них. І дитини вона не хотіла.

Добре пам’ятаю малу, як вона плакала у фойє сама-самісінька, поки мати розважала клієнта. Крихітне маля у підгузку, ледь зіп’ялося на ноги... треба було телефонувати у соціальну службу, і чимшвидше. Те, що її удочерили, то найкраще, що могло трапитися з дівчинкою".

Понад сумнів, правда вразила Лендрі, яка багато розповідала пресі про возз’єднання з давно втраченою біологічною матір’ю...»

— Це написали,— пояснила Робін,— ще до смерті Лули.

— Ага,— сказав Страйк і різко згорнув папку.— Не хочете прогулятися?

2

Камери на стовпах здавалися такими собі зловісними коробками з-під взуття — кожна позирає єдиним чорним, порожнім оком. Дивилися вони в протилежні боки, охоплюючи всю Альдербрук-роуд, що кишіла пішоходами й машинами. Обидва тротуари рясніли крамницями, барами, кафе. Смугами для міського транспорту торохкотіли двоповерхові автобуси.

— Ось тут Бігун, про якого пише Бристоу, потрапив на плівку,— відзначив Страйк, відвертаючись від гамірної Альдербрук-роуд у бік набагато тихішої Белламі-роуд, яка, з обох боків забудована високими ошатними будинками, вела у серце району Мейфер.— Він пройшов тут за дванадцять хвилин після її падіння... і це найкоротший вихід з Кентигерн-Гарденз. Тут їздять нічні автобуси, легко спіймати таксі. Хоча то навряд чи гарна ідея, якщо ти щойно убив жінку.

І він знову пхнув носа в пошарпаний довідник. Страйка, здавалося, геть не хвилювало те, що його можуть переплутати з туристом. Понад сумнів, вирішила Робін, байдуже, коли й переплутають — он який здоровило.

Протягом її недовгої кар’єри тимчасової секретарки Робін кілька разів просили робити речі, які