Еліс Кларк - Під прицілом італійської мафії, Еліс Кларк

Глава 9. Стас. Романтична вечеря

Стас

Я заспокійливо гладжу її по спині, очікуючи на реакцію. 

 — Так, поїдемо куди-небудь, — каже вона. — У мене якісь недобрі передчуття…

Я беру її за руку і швидко уводжу з вечірки. Ми йдемо до парковки, я перевіряю, чи не йдуть за нами. Ну, той хлопець ніби нас не переслідує, але я все одно хочу перестрахуватись.

Коли ми сідаємо в машину і виїжджаємо з паркування, я продовжую уважно спостерігати за обстановкою навколо.

— "Хвоста" ніби нема, однак я все одно не хотів би зараз їхати до нашого будинку, бажано все ж перестрахуватись, — кажу я Алі.

 — Що ж, можна влаштувати романтичне побачення, — усміхається вона. — Будемо вважати, що так і було задумано…

— Тоді якщо можеш, поки я вестиму машину, забронюй нам номер. В сусідньому маленькому містечку, — кажу я їй. — Так ми точно не видамо наше місцезнаходження. Знайди готель і дзвони, а там проси англомовного адміністратора і я поговорю далі.

 — Добре, — вона киває і виконує мої інструкції, а потім передає мені телефон. 

Я швидко перекидуюсь з адміністраторкою парою фраз і бронюю для нас напівлюкс, єдиний більш-менш нормальний за класом номер з тих, що є вільні.

— Ну, ночувати нам є де, тепер вбий адресу цього готелю в навігатор в моєму телефоні, — прошу її я. 

 — Зараз, — Аля вводить адресу і нарешті трохи розслабляється. — Як ти думаєш, він не буде мене шукати? 

— Ну, до того ж ніби не шукав, — відповідаю я. — Все має бути добре. Але навіть якщо він спробує, ти ж знаєш, я обовʼязково захищу тебе. 

— Дуже сподіваюся, що це була лише випадкова зустріч, і більше я його не побачу… — тихо каже вона, відкинувшись на спинку сидіння. — Так набридло жити в постійній напрузі…

— Розумію, — киваю я. — Я і сам хотів би, щоб ми з тобою просто насолоджувались життям. Але що б там не було, все одно все буде добре, Алю. Відпочинь, у нас ще десь година дороги. Давай я розбужу тебе, коли ми приїдемо.

 — Так, я трохи подрімаю, — вона зручніше вмощується в кріслі. — А потім, коли приїдемо, ми можемо повечеряти в готелі, ти вже, мабуть,зголоднів, та й заночувати там, а вранці повернутися додому…

— Хороший план…

***

Коли я вже припарковуюсь на парковці нашого готелю, то торкаюсь плеча Алі:

— Алю, ми приїхали, — кажу неголосно. — Прокидайся.

Вона розплющує очі і якусь мить здивовано дивиться на мене, немов не розуміє, де вона знаходиться, а потім згадує і усміхається.

 — Так швидко приїхали, я немов тільки на мить заплющила очі…

— Годину їхали, ну, як і показував навігатор, я сильно не гнав, щоб не привертати уваги, — відповідаю я, усміхаючись. — Що ж, ходімо подивимось, що в нас за готель, потім повечеряємо, може одразу тут же, та й підемо в номер, бо вже майже десята.

 — Давай, — вона виходить з машини слідом за мною. — Наче тут затишно…

Готель дійсно доволі затишний на вигляд. Невеликий триповерховий маєток, в якому всього десять номерів, два з яких напівлюкси на останньому поверсі. Ми проходимо на рецепцію, питаємо, чи можна тут повечеряти, нам кажуть, що ресторан працює до одинадцятої.

— Ну, ми якраз встигнемо щось зʼїсти за годину, — кажу я Алі, коли ми вже йдемо у вказаному напрямку, до ліфту на мінус перший поверх, туди, де розташований ресторан при готелі.

 — Чудово, ми якраз вчасно приїхали, — відповідає вона, коли ми заходимо в ресторан і сідаємо за вільний столик. 

Людей вже майже нема, тож офіціант обслуговує нас дуже швидко. Буквально за десять хвилин нам приносять салати, мʼясо та пасту, а також вино. 

— Виглядає смачно, — кажу я. — Взагалі люблю італійську кухню. 

 — Кажуть, вона корисна для здоров’я, — відповідає Аля. — Недарма італійці переважно не повні. 

— Хоча здавалось би, тіста в них доволі багато в стравах, — кажу я. — О, до речі, номер… Я навіть не глянув, чи там є друге спальне місце. Але це напівлюкс, то має бути принаймні якийсь диванчик окрім ліжка. 

— Та нічого страшного, якщо навіть одне, — вона знічено усміхається. — Ми ж дорослі люди, якось помістимося.

Я авжеж не сумніваюсь, що помістимося, але чи зможу я спокійно спати, коли Аля буде так близько? В цьому я якраз дуже сумнівався… Але з іншого боку, мені хотілось, щоб цей напівлюкс виявився маленьким і тільки з одним спальним місцем. Я хотів лягти поруч із нею…

— Ну, розберемось, — врешті-решт відповідаю я. — Давай їсти, поки воно гаряче, і поки нас не вигнали, бо ресторан скоро зачиняється… Смачного. 

 — І тобі смачного,   — вона піднімає келих з вином. — Тепер і ти можеш випити трохи, адже за кермо сідати не потрібно…

 

 

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно