Катерина Орєхова - (не) ідеальний чоловік, Катерина Орєхова

9. Катерина

Я не могла вдихнути, начебто всі мої мрії почали чарівним чином збуватися. Навіть не роздумуючи, відповіла на його поцілунок. На губах був смак кориці та м'яти. Рома пах сандалом. Запах, який мені ніколи не подобався, раптово відчувався як найкращий для Роми. Його хотілося вдихати та насолоджуватися кожною миттю.

Поцілунок був пристрасним, здавалося, що обидва ми втратили голови та не розуміємо, що творимо. Прийшла до тями я тільки відчувши губи викладача на своїй шиї, він міцно стискав мою талію і повільно, дуже ніжно покривав шию поцілункам. Не в змозі стриматись, я відкинула голову назад і стиснула його плечі.

Здається, це протверезило його. Роман різко відсторонився від мене і відкинувся на спинку сидіння.

— Вибач, — видихнув він. — Я не повинен був.

Що? Що означає не повинен? Невже Рома шкодує?

— Що? — таки вирішила перепитати я.

— Вибач, — повторив Рома, переводячи погляд на мене. — Я не мусив тебе цілувати, просто не зміг стриматися. Думаю, тобі зараз варто піти додому.

Додому? Він знущається з мене? Я вже більш як два місяці мрію про поцілунок із ним. І ось коли вже здається, мої мрії стали збуватись, він каже, що мені варто піти додому.

— Будь ласка, принцеса, просто йди додому, — повторив Рома, бачачи, що я відкрила рота і збираюся сперечатися.

Поплескавши очима, я таки вийшла з машини. Не розумію чоловіків.

Рома дочекався доки я відчиню хвіртку та зайду у двір і тільки після цього поїхав.

Піднімаючись до спальні, у мене в голові було всього два питання: чому він мене відштовхнув, адже явно хотів мене цілувати? І що із цим робити? Здається, я всю ніч не заплющу очей і шукатиму відповіді.

***

Наступної суботи я вирішила знову прогуляти свою лекцію та піти на пару до Романа. Дуже хотілося з ним поговорити та спробувати з'ясувати, що ж сталося того вечора.

Ми з Костею та Ігнатом зайняти парту в найдальшому кутку. Я сподівалася, що мене особливо не було видно з викладацького місця. Не знала, як Рома відреагує на мою присутність. Я так і не змогла відповісти на запитання, чому він сказав мені піти. Адже я відчувала, що йому подобаюсь і поцілунок був дуже палким. За кілька днів я передумала безліч варіантів, але жоден не здавався мені хоч трохи правдоподібним. Тому я вирішила зібрати всю свою мужність і поговорити з Ромою. Ось тільки як розпочати розмову?

— Принцеса, про що замислилась? — Ігнат опустився на стілець поруч зі мною і простяг мені чашку кави.

— Дякую, — посміхнулася я, пригубивши молочний напій. — Ні про що, просто втомилася наприкінці тижня.

— Катю-Катерино, щось ти приховуєш. Не знав би я тебе, подумав, що ти закохалась у нашого Романа Олександровича.

Дихай, Катя, дихай. Ти нічим себе не видала, Ігнат просто балакає, не звертай на нього уваги.

Я трохи підіймаю брови та допитливо дивлюся на хлопця:

— Які цікаві висновки ти робиш, з чого це?

— Про що це ви кажете? — вліз Костя, а я з полегшенням видихнула, адже так і не придумала, що відповідати Ігнатові на всі його запитання та пропозиції.

— Про те, що Катеринка закохалася і не в мене. Не знаю, як тепер мені жити, — трагічно заявив друг та підсів до мене ближче.

— В Ігнатушки просто розігралася уява, — повільно промовила я, чудово знаючи, що хлопець ненавидить будь-які похідні від свого імені. Зараз він забуде про все і читатиме мені довгу лекцію про те, що його варто називати виключно Ігнатом.

— У кого це ти закохалася, сестрице? І чому я не знаю? — Костя припинив спроби друга обуритися. Блін, тепер він від мене не відстане, діставатиме питаннями.

— Костю, не вмикай старшого брата, — відмахнулась я від нього. — Поки що нема чого розповідати. Мій раціональний мозок ще не дозволив мені закохатися.

Я безбожно брехала братові, чудово розуміючи, що вже по вуха застряга в Ромі. І не знала, як вибратися зі своїх почуттів та емоцій, які викликав у мені чоловік.

— Ось воно! — вигукнув задоволено брат. — Тобто ти визнаєш, що в тебе з'явився хлопець!

Хлопець? А це вже цікаво. Рома явно не був готовий стати моїм хлопцем, він узагалі втік після нашого першого поцілунку.

— Костянтин, вгамуйся, нікого в мене немає, — відмахнулася я від нього і втупилась у свій комп'ютер, намагаючись показати, що розмова закінчена.

Костя з Ігнатом якось дуже пильно дивилися на мене, щось мені підказувало, що мені не повірили. Але, на мій величезне полегшення, вони перевели увагу на викладача, який щойно зайшов до аудиторії. Ось тільки це був не Рома.

— Хто це? — спитала я у Кості, який насупився і бурав поглядом чоловіка, що увійшов.

— Це завкафедри, Юсупов Дмитро Костянтинович, — похмуро відповів мені брат. Чим же йому не догодив викладач? Дмитро Костянтинович був статним чоловіком, досить молодим. Я б дала йому близько тридцяти, може, трохи більше. Представницький, у сірому костюмі, що ідеально сидів на підтягнутій фігурі. Викладач був гарний, тільки дуже строгий. Зімкнені губи та ні натяку на посмішку.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍