Джулія Рейвен - Блогерка для бандита, Джулія Рейвен

Розділ 5.1.

Запитання Діми пролунало як жорстокий жарт або недоречний сарказм, одним махом розкривши в моїй душі кровоточиву від образи рану. Всі хороші спогади про наше минуле перетворилися на велику потворну пляму. Та й він сам зараз нагадував дещо розмито-жахливе. Чи мені просто так здалося через проступаючі на очі сльози?

Він так змінився. І водночас залишився колишнім Дімкою Серебряковим, яким я була до краю захоплена. Моїм Дімкою, котрий приносив величезні букети ромашок на кожне наше побачення. Дімкою, котрий донесхочу годував мене смаколиками. Котрий казав, що кохає мене.

Той самий погляд, та сама мужність. Тільки стрижка трохи коротша.

Ті самі знайомі риси обличчя, які мені так раніше подобалися, тепер стали чужими. Лякаючими. Холодними.

Ніби хтось зверху перегорнув часову стрічку, і ми з нашого щасливого минулого перенеслися в жахливе майбутнє. Де немає більше нас. Є я, покинута мати-одиначка і небезпечний бандит, який навіть не намагається приховати зневагу у погляді.

Закусивши до болю губу, я ледве стримувалася, щоб ганебно не розревітися перед цим стадом кримінальних пик. Всі оточуючі бандити тепер нагадували крихітних мурах і їх присутність зовсім не лякала, навпаки, страшенно злила. Вони не дочекаються моєї слабкості. А Діма тим більше. Колись давно кохана людина тепер привселюдно принижувала мене. Моє перше кохання, мій перший чоловік, батько мого Єгорки, який кинув нас напризволяще, не потурбувавшись навіть пояснити, просто насміхався наді мною. Ні, я так просто йому цього не пробачу.

Не встигла я придумати якусь уїдливу відповідь колишньому, як мене рвучко болісно потягли за волосся вгору.

Я зашипіла, як дика кішка, вириваючись з міцного захвату, але мій мучитель і не думав послаблювати хватку.

— Диме, ти що знаєш цих шмар? — те саме надсадне дихання впереміш із запахом м'ятних сигарет хльоснуло по обличчі. «Зайчик»... хай йому грець.

— Пусти... — я ледь чутно пробурмотіла, відчуваючи, як жахливо пече шкіра голови. — Пусти...

— Знаю, — коротко сповістив його Діма з тим самим незворушним виглядом обличчя, що й раніше. Так спокійно і легко, ніби мова йшла про домашнього улюбленця, а не про його колишню дівчину.

— Пусти, — я ще раз сіпнулася.

— Гарненька сучка, — ігноруючи моє прохання, Зайчик потерся своєю гострою щетиною по моїй щоці. — Я б з такою порозважався.

— Розважайся, — сухо кинув йому Діма і відвернувся до побитого хлопця.

Я шоковано заціпеніла, повиснувши в чіпкому захваті Зайчика. Серце пустилося в неконтрольований танець. Здається, я знову забула, як дихати. Навіть Олена, яка завжди могла віднайти вихід з будь-якої ситуації, тепер очманіло переводила погляд з мене на Діму і назад. Оточуючі нас бандити ніби за командою завмерли і спостерігали імпровізовану сценку у лісі. Той побитий хлопець вже нікого не цікавив, крім Діми. Вся увага цілком була прикута до нас.

— Я то розважуся, — задоволено гмикнув Зайчик, — і не раз розважуся. Але поясни-ка мені одне: що ці дві біляві сучки тут забули? Та ще й у такому вигляді?

Необачна думка рятівним вихором увірвалася в мою голову. Ось він — наш шанс на спасіння.

— Ми вас знімали! — зарепетувала на всю гучність. — Пряма трансляція. Вб'єте нас — і вся країна дізнається про це. І ви всі сядете. Зрозуміло? Тож у ваших інтересах відпустити нас! — жваво тараторила безглузді погрози, зовсім не помічаючи, як Олена гарячково хитає головою і пальцем показує «мовчати». Як на обличчі Діми промайнула тінь страху. Як кілька пар десятків очей з погрозою втупилися у мене. Але я розійшлася і не могла зупинитися. — Я відома блогерка. У мене багатотисячна аудиторія! Вони все бачили. І вам всім кінець!

Безглуздо борсаючись у лещатах Зайчика, як у щільному болоті, мені вдалося дістати айфон з кишені і демонстративно виставити його вперед. Сподіваюся, бандюки не стануть перевіряти мої слова.

— Відпустіть мене! І Олену! Хутко! — тремтячим голосом заверещала, недолуго ковтаючи літери. — Зараз тут буде поліція. Багато поліції!

Нарешті я завершила свою зловтішну тираду. Неймовірно задоволена собою, я важко дихала і чекала подальшої реакції бандитів. Після такого вони точно відпустять нас. Впевнена. 

Але секунди нестерпно плавилися, розсипалися у повітрі, як піщані крихти у в'язкій тиші, але ніхто не поспішав виконувати мій наказ. Олена, закривши долонями обличчя, щось нерозбірливе там нарікала, яка я дурепа і що нам точно не жити. Блискавично усвідомивши, що накоїла, я судомно видихнула. Дурепа, справді дурепа. До мене тільки дійшло, наскільки нерозумною була ідея погрожувати стаду розлючених бандитів.

— Диме, і що це означає? — гучним гарчанням Зайчик розрізав виниклу безмовність. — Що блд за підстава?

— Не знаю, Цеглино, — недбало знизавши плечима, Діма натягнуто усміхнувся, — не я це влаштував. Її і запитуй, — кивком він показав на мене.

— Що за ігри, Диме? Вони ж твої знайомі. Що за хрінь тут відбувається?

— М-да, мужики, — раптом нагадав про себе побитий хлопець, — якби я знав, що на мене чекає таке кіно, то захопив би з собою попкорн.

— Заткнися блд, ми до тебе ще повернемося, — зневажливо пообіцяв йому Діма і, склавши руки на грудях, знову ковзнув по мені нерозбірливим поглядом. — Перевір її телефон.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍