Олег Говда - Воїн-1. Незвідані світи, Олег Говда

— Скучила дуже, — просто відповіла хазяйка, мило червоніючи і опустивши погляд, але відразу додала трохи швидше. — Одного разу не гріх… Та й ти, Владиславе Твердиличу, зважаючи на все, зголоднів у легіоні за жіночою ласкою… — помовчала і продовжила, дивлячись, як я однією рукою натягую білизну. — Даремно Імператор до легіону жінок не приймає. Нелюди в цьому мудріші за нас. Ви — чоловіки сильніші за нас, мови немає, але навіть найлютіший ватажок не сунеться до вовчиці, що захищає вовченят.

Напевно, був якийсь резон у її словах, але я поки не вникав. Адже легіонером і тим більше десятником «барсів» був лише в уяві старости, а насправді не мав жодного уявлення про цю військову структуру. Власне, як і про все інше у цьому дивному світі. Тільки здогадувався, у найзагальніших рисах, виходячи зі здорового глузду, бойового досвіду та усередненої освіти.

Тому я кивнув, ніби погоджуючись із Листицею, і пішов розглядати та приміряти, придбану «з нагоди», амуніцію. Завтра в бій, а я навіть не знаю, з якого боку на цьому залізному светрі «блискавка» застібається. До речі, цілком серйозно. Я ж її не на лицарському турнірі отримав, а у своєму третьому тисячолітті прихватизував, а «новоділ» просунуті Лівші та Кулібіни цілком могли апгрейдити «блискавками» та «липучками». Для зручності…

А ще я, захоплений з острова, пісочок акуратною гіркою на стільницю висипав.

— Що це, Владиславе Твердиличу? — одразу зацікавилася Листиця, з'являючись поруч із ганчіркою напоготові. Бо, хоч рухалася вона вже без давньої метушливості, а набагато плавніше, статечніше — як і раніше, встигала скрізь.

— Це… — я зам'явся, підбираючи слова, але нічого розумного на думку не спадало. Загалом, я й у своєму світі не був сильний у різних забобонах та іншому опіумі для народу. А, спробуй зрозумій: що тутешнім мешканцям у рядок ляже, а що єрессю здасться? На щастя вчасно випливло щось нейтральне і милозвучне за будь-яких розкладів. — Оберіг... Для військової справи важливий.

— Сильний? — тільки й поцікавилася Листиця, мимохіть торкаючись пазухи.

Дивно, особисто я там нічого не помітив. Хоча у моєї вдовички між пружними півкулями не тільки оберіг сховати можна. Із гарантією. Навіть за найретельнішого огляду.

До речі, раз так склалося, то треба було б Листиці і позивний змінити, а то «моя вдова» звучить не надто оптимістично і дуже екстравагантно. Особливо на тій шкідливій роботі, куди мене вербують… Як би не накаркати. Дружина? Внутрішнього опору не викликає, але все ж передчасно... Дівчина? Гм, невірно за змістом, але звучить набагато приємніше, ніж, наприклад, співмешканка чи коханка. Значить так і вирішимо. Зрештою, це виключно для особистого користування.

— Дуже...

— Тоді я зараз мішечок для нього пошию. Щоб ні крихти не загубилося.

І все?! Більше жодних питань? Поважаю!.. Колишні знайомі дівчата замордували б мене до хрипоти, прискіпливо випитуючи: «А як він діє, де ти його взяв і де раніше тримав? А чому я не бачила?» Що, з урахуванням нещодавнього проведення часу, було б цілком логічно. Але особисто мені неприємно. Як показує досвід Варвари — цікавість шкідлива для організму.

Наприклад, ні для кого давно вже не таємниця: на чому тримається краса сучасних красунь, і все ж таки — жодну з них не захопила б спроба чоловіка допомогти їй навести ранковий марафет? Тому що «має бути в жінці якась загадка, має бути таємниця в ній якась…» Але самі вони, при цьому, свято переконані, що мають право знати всі чоловічі секрети…

Ні застібки, ні липучок не виявилося. Кольчуга одягалася одразу вся, через голову, як футболка.

Помацавши матеріал і трохи подумавши, я спершу натягнув товстий спортивний костюм, а вже потім почав споряджатися в обладунок. Лягла кольчуга добре — не обтягувала, але й не провисала: загалом, якщо піддіти ще й мамин светр, буде як на мене плетена.

Широкі рукави закінчувалися трохи нижче ліктів, зовсім не сковуючи рухів. А поділ прикривав усі найважливіші органи, майже до колін. Знов-таки, для свободи пересування, маючи розрізи з боків, що починаються трохи нижче стегнової артерії. Розумно зроблено. І наскільки я розуміюся на металургії, сплетено кольчугу не зі сталевого, а з титанового дроту. Бо хоч і важив увесь виріб досить пристойно, але не важче за бронежилет разом із набитою «розгрузкою». Зате, як тільки я взяв кольчужку в руки, то одразу відчув себе таким крутим і навороченим, що хоч зараз танкетки в штабелі укладати і дула їм вузлами зав'язувати. А вже про всяку ікласту живність і говорити не варто ... Розвернись плече, розмахнись рука.

Оп-па! А ось і та дрібничка, яку староста прийняв за відзнаку, знайшлася.

Біля правого плеча майстер-бронник приробив невелику, наполовину сигаретної пачки, білу пластину, з видавленою на ній емблемою, виробника спортивного одягу, яка зображує хижака, що застиг у стрибку, із сімейства котячих. Стилізований силует звіра можна прийняти і за барса. Навряд чи тутешні майстри військового карбування грішать фотографічною точністю.

Гаразд, із цим розібралися. А що там згадував товариш Ярополк щодо захисних рун на мечі?

Меч щільно ліг у руку, і хоч мені ніколи раніше не доводилося володіти іншою холодною зброєю, крім штик-ножа, я відразу відчув, що з ним ми «домовимося». Руни, до речі, теж знайшлися. У мене, щоправда, з іноземної (німецької) мови, в школі була лише тверда трійка зі словником, але витравлена біля гарди латиниця складалася в хоч і незрозумілу за змістом, але фразу, що легко читається. "Clair nait dans tenebres!*". (*стар. фр., — Світло народиться у темряві) Сам клинок був із хрестоподібною гардою, дюйми три завширшки і сантиметрів вісімдесят довжиною, — підвішений на широкий ремінь, землю не чіпляв.