Жан-Крістоф Гранже - Багряні ріки

з набоями. Він миттєво впізнав Донато завдяки антропометричній фотокарточці, яку мав у кишені: бліде пошрамоване обличчя з випнутими вилицями й світлими очима. Відтак і двох інших, що корчилися, силкуючися скинути з себе наркотичне марево. Карім досі не діставав зброї.

— Кальдер, Мазюро, геть звідси!

Двоє чоловіків стрепенулися, почувши свої імена. Вони повагалися, перезирнулися розширеними зіницями, а потім шаснули до виходу. Лишився Донато, який трясся наче осичина. Зненацька він кинувся до рушниці. Карім наступив йому на руку, коли та вже торкнулася приклада, а іншою ногою — він носив черевики з підбитими залізом носаками — ударив наркомана в обличчя. Рука хряснула. Донато хрипко скрикнув. Поліціянт схопив його й притиснув до старого матраца. Далі глухо бубоніли «A Tribe Called Quest».

Карім вихопив свій автоматичний пістолет, який носив на лівому боці в кобурі на «липучці», і засунув руку зі зброєю до пакета з прозорого пластику — спеціального вогнетривкого полімеру, — який він приніс із собою. Пальці його міцно стиснули руків’я, карбоване ромбічним візерунком. Наркот вирячив очі.

— Ти чо, бля… ти чо таке твориш?

Карім дослав набій до набійника й усміхнувся.

— Гільзи, чуваче. Ти що, фільмів не дивишся? Головне — це не лишати після себе відстріляних гільз…

— Чого тобі треба? Ти лягавий? Ти точно лягавий?

Карім ствердно кивнув головою, а потім сказав:

— Я від Марселя.

— Від кого?

Поліціянт побачив у очах наркомана нерозуміння. Карім збагнув, що макаронник не пам’ятає чоловіка, якого замордував до смерті. У його пам’яті Марселя не існує, ніколи не існувало.

— Проси в нього пробачення.

— Щ-що?

Сонячне проміння виблискувало на мокрому від поту обличчі Донато. Карім наставив на нього пістолет у пакеті.

— Проси пробачення в Марселя! — прохрипів він.

Донато збагнув, що зараз помре, і заволав:

— Пробач мені! Пробач мені, Марселю! Курва ж твоя мати! Я прошу вибачення, Марселю! Я…

Карім двічі вистрілив йому в обличчя.

Діставши кулі з пропаленої набивки матраца, він поклав їх до кишені разом із гарячими гільзами й вийшов, не обертаючись.

Здогадуючись, що двоє інших повернуться з підмогою, Карім зачекав кілька хвилин у під’їзді й незабаром побачив Кальдера й Мазюро в товаристві ще трьох зомбі, яких вони десь поспіхом розшукали. Усі вони ввалилися до будинку крізь хисткі двері, але перш ніж устигли зреагувати, Карім уже був перед ними й припер Кальдера до поштових скриньок. Наставивши на нього пістолет, поліціянт закричав:

— Тільки писни, і ти мрець! Шукатимеш мене — ти мрець! Уб’єш мене — сядеш до кінця життя! Я коп, ти, сучий виблядку! Ти мене зрозумів? Коп…

Він віджбурнув наркомана на підлогу й вийшов на сонячне світло, кришачи під ногами уламки скла.

Так Карім попрощався з Нантером, містом, яке навчило його всього.

Через кілька тижнів араб зателефонував до комісаріату поліції на майдані Ла-Буль, щоб дізнатися, як іде слідство. Йому повідомили те, що він уже знав. Донато вбито, найпевніше, двома пострілами з «Парабелума» дев’ятого калібру, але ні куль, ні гільз не знайшли. Що ж до двох його спільників, ті безслідно зникли. Справу закрито. Для поліції. І для Каріма.

Він попросився до Розшуково-оперативного підрозділу на набережній Орфевр, який спеціалізувався на стеженні, арештах на місці злочину й «наскоках» на кримінал. Але Карімові успіхи в навчанні обернулися проти нього. Натомість йому запропонували роботу в Шостому відділі — антитерористичному підрозділі, де його завданням було б пробратися в середовище ісламських фундаменталістів, що діяли в неспокійних передмістях. Поліціянтів арабського походження було надто мало, щоб утрачати таку нагоду. Але Карім відмовився. Він не збирався бавитися в стукача, навіть якщо йшлося про фанатиків-душогубів. Карімові хотілося працювати в царстві ночі, вистежувати вбивць, виступати проти них на їхній території, не покидаючи того паралельного світу, до якого належав. Але начальству його відмова не сподобалася. Через кілька місяців Каріма Абдуфа, випускника поліційної школи в Канн-Еклюзі, неспійманого вбивцю наркомана-психопата, направили до містечка Сарзак у департаменті Ло.

Ло. Місце, де не зупиняються потяги, де примарні села виростають за поворотом дороги, наче кам’яні квіти. Країна печер, де навіть туристичні цікавинки могли привабити хіба що троглодитів: ущелини, провалля та наскельний живопис… Заслання до цієї діри ображало все Карімове єство. Він був арабом, дитям вулиці, і нічого не могло бути чужішим йому, ніж це кляте провінційне містечко.

Ось так почалася жалюгідна щоденщина. Дні тягнулися, сповнені смертельної нудьги, що переривалася сміховинними завданнями: скласти протокол про дорожньо-транспортну пригоду, затримати на ринку продавця без ліцензії, зловити «зайця» в якомусь туристичному місці…

Тоді молодий араб став жити мріями. Він роздобув життєписи видатних слідчих. Коли тільки мав змогу, їздив до бібліотек у Фіжаку чи Каорі, де вишукував у газетах статті, які стосувалися розслідувань чи інших, байдуже яких, подій, що нагадували йому про справжнє покликання поліціянта. Крім того, він діставав старі бестселери, спогади ґанґстерів… Передплатив професійні газети для поліціянтів і журнали зі зброї, балістики, нових технологій. Цілий паперовий світ, який помалу поглинав Каріма.

Він жив сам, спав сам, працював сам. У комісаріаті, либонь, одному з найменших в усій Франції, його боялись і ненавиділи воднораз. Через його коси-дреди колеги прозвали його «Клеопатрою». Вважали ісламістом через те, що не вживав алкоголю. Підозрювали в неприродних схильностях через те, що під час нічних патрулювань уперто відмовлявся здійснювати традиційні для інших поліціянтів візити до Сільвії.

Звівши довкола себе мур самотності, Карім рахував дні, години, секунди й цілі вихідні міг провести, не розтуляючи рота.

Того понеділкового ранку він саме виходив з цього свого мовчазного стану, під час якого просидів у своїй квартирі-студії майже весь час, за винятком хіба що тренувань у лісі, де невтомно відпрацьовував смертоносні рухи карате, а потім вправлявся у стрільбі по вікових деревах.

У двері хтось подзвонив. Карім за звичкою глянув на годинник — 07.45 — і пішов відчиняти.

На порозі стояв Сельє, один із патрульних поліціянтів. Його посіріле обличчя мало водночас і стурбований, і сонний вигляд. Карім не пригостив його чаєм. І не запропонував присісти. Лише запитав:

— Що сталося?

Патрульний розтулив рота, але не міг здобутися на слова. Волосся під кашкетом злиплося від масного поту. Нарешті чоловік витиснув із себе:

— Школа… молодша школа…

— Що?

— Школа імені Жана Жореса. Туди вдерлися грабіжники… сьогодні вночі.

Карім усміхнувся. Тиждень розпочався з копита учвал. Вочевидь шпана із сусіднього містечка забралася до початкової школи й наробила там бешкету лише для того, щоб напаскудити іншим.

— Сильно наколобродили? — запитав Карім, одягаючись.

Поліціянт в однострої скривився, дивлячись на Карімову вдяганку: байкова сорочка, джинси, спортивна куртка з