Тимофій Гаврилов - Червнева злива, Тимофій Гаврилов

Я вдивляюся в мовчазну темряву. Чи здатна людина народитися вдруге? Ні, я не відчуваю страху. Я прагну лише одного — вернутися до початку!

Один життєпис, що потрапив мені до рук, починався сценкою, як маленькому хлопчикові погрожували відтяти язик. Цим хлопчиком був автор спогадів. Відтоді, мовби перевпевнюючись, що язик на місці, він без угаву базікав, адже писання — не що інше, як різновид балаканини, добазікавшись урешті, коли йому було, здається, сімдесят шість — не набагато більше, ніж мені, — до світового визнання.

Життя — фільм, ти можеш перекручувати його, скільки заманеться, назад: від того нічого, що в ньому, не зміниться. Змінюється сприйняття — в тридцять воно не таке, як у вісімнадцять, а в шістдесят — інакше, ніж у сорок п’ять. І можеш змінитися ти. Ти не зможеш зробити цього, коли захочеш, а щойно коли збагнеш. Коли тобі відкриється недосяжне для твого ока — сад, відгороджений нездоланним муром. І ти виявиш, що він у великому занедбанні, а часу навести лад не залишилося.

Мого друга я пам’ятаю пізніше. Моя бабця вже не могла доглядати мене і небавом остаточно перебралася на село, де народилася, прожила життя, звідки приїхала до нас, коли на світ з’явився я, а тепер вернулася помирати. Ми перевідували її — недовго, бо не минуло року, як вона відійшла, тихо, вві сні, ще напередодні просапавши грядку. Городик спинався пологим схилом, забезпечуючи її чотирьох дітей і їхні сім’ї картоплею. Крихітна латка землі...

У великому неспокої я переступив поріг дитячого садка. Я вроїв собі, що батьки залишать мене там назавжди. Екзистенційна тривога — коли довідуєшся, як називається, воно здебільшого вже позаду. Тоді ж було попереду. Я почувався безпорадною забавкою в її руках — так вітровій розважається зірваним з галузки листком, несучи, підкидаючи, вертячи, а потім ще довго котячи його по землі. Ні павільйон, ні пісочниця, ні розмальований дерев’яний мухомор, що скидався на опецькувате деревце з поцяткованою парасолею-кроною, нездатні були розрадити маленького в’язня, приведеного на ешафот. І раптом...

Так серед темних хмар, що, здавалося б, назавжди скували небо, з’являється сонце. Не пам’ятаю, було тоді справді похмуро чи погідно, зате бачу його. Ту пляшечку, яку він простягав мені, як Ісус у наївному малярстві руки, що проміняться безкорисливою любов’ю. Хоча я не впізнав його, мене огорнуло умиротворення, мовби мені пропонували частинку теплого сонця. Тієї миті, коли мала статися катастрофа, від того, що її відвернуто, я розплакався.

До дитячого садка його віддали, як йому ще не виповнилося рочку. Його батьки працювали на фабриці, а бабці, яка опікувалася б ним, не було. Маленькі вигнанці з раю... Нам дозволялося приносити з собою якусь абищицю, хто що мав. Найпростіша забавка була справжнім скарбом, а шматочок скла, знайдений у грязюці, правив за діамант.

Мій батько, який з нічого умів зробити щось, маючи, як сам не раз піджартовував, півтори руки, змайстрував для мене ведмедика. Ми з другом турботливо доглядали його — татусі, які й самі потребували опіки. Годували, забавляли, вкладали спати, а коли хворів, лікували.

Одного разу мій друг не прийшов до садка. Від того, що залишились самі, нам із ведмедиком зробилося тоскно. В неділю я з батьками й іграшкою під пахвою подався до Богдана додому. «Одужуй!» — побажав я йому, посадивши ведмедика на край ліжка. Наш улюбленець, яким ми ще довго втішалися, загубився в метушні нашого швидкого дорослішання. Швидшого, ніж хотілося б, але усвідомлення цього приходить уже опісля. Коли тобі п’ять, а потім сім, у тебе відбирають дитинство; коли ж тобі чотирнадцять, ти понад усе прагнеш стати дорослим.

Коли наближалася вісімнадцята, мій друг покидав майданчик, куди пізнього пообіддя виводили нашу групу. Пісочниця, дерев’яний мухомор з лавою навколо і розмальований казковими сюжетами павільйон під замшілим шифером. Коли падав дощ, ми, заховавшись під накриття, спостерігали, як краплі вбивались у пісок, як заглибинки хутко заповнювалися водою; калюжа більшала й більшала, перетворюючи павільйон на острівець посеред океану.

Вихователька, немолода жінка, вигляду якої я не пригадую — її риси, як багатьох інших людей, стерлися, мов малюнок крейдою на асфальті; вона здавалась жахливо старою, і вже через це одне я боявся її. Я бачив у ній лиху чаклунку, якій ми були віддані на поталу. Чуючи її різкий голос, я ставав розсіяним і байдужим, а дощ ще довго періщив та хльоскав.

Якби не ведмедик, мій друг далі відривав би комахам крильця, і ми спостерігали би, як вони безпорадно борсалися. Отак людина — комаха без крил, яка силкується злетіти, а воно — не що інше, як агонія, розтягнена на тридцять, п’ятдесят, сімдесят років, до останніх, передсмертних корчів... Він дивовижно вловлював час. Маленька постать з пляшчиною в руках — інколи він наближався до хвіртки одночасно з батьками, наче хотів поскаржитися, що кашка давно закінчилася, а їх нема та нема. Вони приходили по нього вдвох.

Ось він, а це — я. Ми трималися разом, а тут нас порізнено. Кожному вказано місце, ніхто не запитував, де ми хотіли б стояти. Нам ледве виповнилося по сім, а ми вже випускники. Чорно-біла світлина, зроблена останнього дня нашого перебування в садку; на звороті чиєюсь рукою зазначено дату. Нікого з тих, хто там зображений, я не пригадую, ні їхніх імен. Гуртик зацькованих істот, яким велено посміхнутися. Збитих докупи, аби вмістилися в кадр. Не знаю, що з ними сталося. Щось з нами всіма сталося. Однокласників майже всіх пам’ятаю, а тих, з ким ходив до садочка, за винятком мого друга, — ні.

Я бачив тільки його, як і перших п’ять шкільних років. Збагнувши, як сприятливо впливає на мене наша дружба, мої батьки подбали, щоб я опинився з ним в одному класі. Коли я почув, що хлопця з третього ряду переводять до іншої школи, мене охопила паніка, ніби йшлося про мене, ніби й мене могли отак взяти і перевести, не повідомивши батьків і розлучивши з моїм другом. Я боявся змін, не сподіваючись від них нічого доброго. Я боявся всього нового і невідомого. І хоча того хлопчика забрали до школи, побудованої в кварталі, в якому він мешкав, для мене це було подібно до кінця світу, якого я, якби це стосувалось мене, напевно б, не пережив.

День у день ми сиділи за спільною партою; я поблажливо вдавав, що не помічаю, як мій друг підглядає до мене в зошит. З контрольних робіт ми отримували з ним однакові оцінки. Коли вчителька, засумнівавшись, викликала мене до дошки, я міг підтвердити їх, він — ні. До відмінника я не дотягував, а досягнень у наш час не