Рей Бредбері - Із праху посталі
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Якоїсь миті потяг зробив ще крутіший поворот, і столове срібло із дзенькотом упало. Жінка за дальнім столом зі сміхом вигукнула:
— Не можу в це повірити!
А чоловік ще гучніше зареготав:
— І я теж!
Випадково чи ні, але примарний пасажир ураз почав танути. Недовірливий сміх пари гострим лезом різонув його слух.
Він помітно зіщулився. Очі запали, і можна було уявити, як з рота виривається холодна пара.
Вражена міс Мінерва Геллідей подалася вперед і простягнула руку. Вона почула свій власний шепіт:
— Я вірю!
Ефект виявився миттєвим.
Примарний пасажир виструнчився. Барва повернулася до його блідих щік. В очах загорівся вогник. Голова його повернулась, і він втупився у дивовижну жінку, яка зцілювала словами.
Страшенно почервонівши, літня медсестра з великим теплим бюстом спохопилася, підвелась і поквапилася геть.
Не минуло й п’яти хвилин, як міс Мінерва Геллідей почула, що метрдотель біжить коридором, стукає в двері та щось шепоче. Пробігаючи повз її відчинені двері, він зиркнув на неї:
— А ви часом не…
— Ні, — здогадалася вона. — Не лікар. Але дипломована медсестра. Щось із літнім паном з вагона-ресторану?
— Так, так! Прошу, мадам, сюди!
Примарного пасажира віднесли назад у його купе.
Коли міс Мінерва Геллідей дійшла туди, то відразу ж зазирнула всередину.
Дивний чоловік лежав, розпластавшись. Його старечі очі заплющилися, рот обернувся на безкровну рану. Рештки життя жевріли тільки в його голові, яка трусилася в ритмі руху потяга.
«Боже милий, — подумала вона. — Він мертвий!»
А вголос мовила:
— Я покличу, якщо ви будете мені потрібні.
Метрдотель вийшов.
Міс Мінерва Геллідей м’яко зачинила двері й повернулася до мертвого чоловіка — він точно був мертвим. І все ж…
Вона зрештою наважилася простягнути руку й доторкнутися до зап’ястя, венами якого струменіла крижана вода. Вона відсахнулася, наче суха крига обпекла їй пальці. А тоді нахилилася вперед і прошепотіла прямо в бліде обличчя.
— Слухайте дуже уважно. Гаразд?
Їй здалося, що у відповідь вона почула один холодний удар серця. Тоді вона продовжила:
— Не знаю, як я здогадалася про це. Я знаю, хто ви, і знаю, на що ви хворієте…
Потяг повернув. Голова чоловіка смикнулася, ніби в нього була зламана шия.
— Я скажу, від чого ви помираєте! — прошепотіла вона. — Ваша хвороба — люди!
Його очі розширилися, наче йому поцілили прямо в серце. Вона вела далі:
— Люди в потязі убивають вас. Саме вони — джерело ваших страждань.
Щось схоже на дихання ворухнулося за щільно стиснутими, схожими на рану вустами.
— Так-х-х…х-х-х-х!
Вона схопила його за зап’ястя, намагаючись намацати пульс.
— Ви прибули з якоїсь середньоєвропейської країни, чи не так? Звідти, де ночі — довгі, а люди прислухаються до виття вітру? От тільки тепер усе змінилось, і ви спробували утекти в мандри, але…
Саме тієї миті зграйка молодих, хмільних туристів, зайшовшись реготом, пройшла коридором.
Примарний пасажир змарнів.
— Звідки… ви, — прошепотів він, — … дізналися… про тсссе?
— Я висококваліфікована медсестра з винятковою пам’яттю. Я бачила, зустрічала такого, як ви, коли мені було шість років…
— Бачили? — видихнув блідий як полотно старий.
— В Ірландії, біля Кілешандри.[15] Будинок мого дядька стоїть там більше ста років, і він увесь пропах дощем і туманом. Пізно вночі на даху лунали кроки, коридор виповнював звук грози, а тоді, одного разу, ця тінь увійшла до моєї кімнати. Вона сіла на моє ліжко, і від холоду того тіла мені стало холодно. Я все добре пам’ятаю і точно знаю, що це був не сон, і тінь, що сиділа на краю мого ліжка й шепотіла… дуже… скидалася на вас.
Старий хворий чоловік із заплющеними очима пробурчав з глибини своєї арктичної душі:
— І хто… і що… я таке?
— Ви не хворий. І не помираєте, ви просто…
Свисток «Східного експреса» завив десь удалині.
— …привид, — закінчила вона.
— Так-х-х! — вигукнув він.
У тому крикові вчувалася впевненість, визнання, потреба. Він мало не зірвався на ноги.
— Так!
Цієї миті у дверях з’явився молодий священик, готовий здійснити обряд. З осяйними очима, вологими губами і розп’яттям у руках він витріщився на зіщулену постать примарного пасажира і гукнув:
— Чи можу я…?
— Соборування?[16] Старий пасажир підняв одну повіку, наче кришку срібної скриньки. — Від вас? Ні. — Він перевів погляд на медсестру. — Від неї!
— Сер! — вигукнув молодий священик.
Він відступив, стискаючи розп’яття, як витяжну мотузку парашута, розвернувся і зник.
Стара медсестра лишилася розглядати свого дивного пацієнта, аж доки той не мовив:
— Як, — видихнув він, — ви зможете вилікувати мене?
— Ну… — вона злегка, сором’язливо всміхнулася. — Ми маємо знайти вихід.
«Східний експрес», і далі завиваючи, з пронизливим квилінням здолав ще більше миль ночі, туману і мряки.
— Ви прямуєте до Кале? — запитала вона.
— І ще далі, до Дувра, Лондона і, можливо, до замку за Единбургом, де я буду в безпеці…
— Це практично неможливо… — з тим же успіхом вона могла би вистрелити йому прямо в серце. — Ні, ні, зачекайте, не кваптеся! — вигукнула вона. — Неможливо… без мене! Я поїду з вами до Кале, а звідти — до Дувра.
— Але ж ви не знаєте мене!
— О, ще коли я була зовсім маленькою, ви снилися мені. Це було задовго до того, як я зустріла когось із вашої братії посеред ірландських туманів і дощів. У дев’ятирічному віці я вешталася болотами в пошуках собаки Баскервілів.[17]
— Так, — мовив примарний пасажир. — Ви — англійка, а англійці досі вірять!
— Точно. Значно сильніше, ніж американці, які схильні сумніватися. Французи? Циніки! Англійці найкращі. Складно знайти старий лондонський будинок, де би перед світанком не плакала власна сумна туманна леді.
Цієї миті двері купе, розхитані тривалим поворотом потяга, розійшлися навстіж. Божевільний шквал отруйних балачок, шалених розмов та богохульного сміху полився на них з коридору. Примарний пасажир змарнів.
Схопившись на ноги, Мінерва Геллідей захряснула двері й поглянула на свого компаньйона по мандрівці з фамільярністю, яку дало їй життя, проведене в сидінні поряд із заснулими людьми.
— А тепер ви, — запитала вона, — хто ви такий?
Примарний пасажир, запримітивши в її обличчі вираз сумної дитини, яку він міг зустріти багато-багато років тому, переповідав своє життя.
— Я двісті років «жив»
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Із праху посталі», після закриття браузера.
