Рей Бредбері - Із праху посталі

— Ні, я! — звідусіль лунав голос Прадідуся. — Ви все ще у моїх вухах, чорт забирай, але живете в старі часи й місцях моїх спогадів. Бережіть голови!

— Зажди! — вимовив Вільям. — Це Великий каньйон чи твій довгастий мозок?

— Великий каньйон. Тисяча дев’ятсот двадцять перший рік.

— Жінка! — вигукнув Пітер. — Тут, переді мною.

І справді, ця жінка була прекрасна, як і весна двісті років тому. Прадідусь не міг згадати її імені. Просто дівчина з суницею в літній полудень.

Пітер потягнувся до казкової примари.

— Геть! — закричав Дідусь.

І обличчя дівчини вибухнуло в літньому повітрі й зникло на дорозі.

— От дідько! — вигукнув Пітер.

Його брати біснувалися, ламаючи двері та відпираючи вікна.

— Боже мій! Погляньте! — закричали вони.

Тому що спогади Прадідуся охайно лежали поруч, ніби сардини, мільйон углиб, мільйон ушир, розкладені за секундами, хвилинами, годинами. Ось чорнявка розчісує волосся. Онде біжить або спить якась блондинка. Всі замуровані в стільниках кольорів їх літніх щічок. Повсюди сліпучі усмішки. Їх можна обирати, розглядати, відкладати та знову брати. Варто скрикнути: «Італія, тисяча сімсот дев’яносто сьомий», — і вони затанцюють в теплих павільйонах або пролетять роєм світлячків.

— Дідусю, а Бабуся знає про них?

— Є ще!

— Тисячі!

Прадідусь відхилив тюль спогадів.

— Ось!

Тисяча жінок бродила лабіринтом.

— Браво, Дідусю!

Од вуха до вуха він відчував, як вони копирсаються в містах, провулках, кімнатах.

Поки Джек не схопив одну самотню і прекрасну леді.

— Попалася!

Вона обернулась.

— Дурень! — прошепотіла жінка.

Тіло прекрасної жінки згоріло. Підборіддя всохло, щоки та очі запали.

— Бабусю, це ж ти!

— Чотири тисячі років тому, — пробурмотіла вона.

— Сесі! — Дідусь шаленів. — Запхни Джека в яку-небудь собаку або дерево! Куди завгодно, тільки не в мою безглузду голову!

— Геть, Джеку! — скомандувала Сесі.

І Джек вийшов.

І тут же переселивсь у вільшанку, що сиділа на гілці.

Змарніла Прабабуся так і стояла в темряві. Внутрішнім поглядом Прадідусь вернув їй молодше тіло. Її очі, щоки і волосся вбралися знову в колір. Він охайно поклав її в александрійському саду, коли той був юний.

Прадідусь розплющив очі.

Сонячне світло засліпило кузенів, котрі все ще лишалися з ним.

Дівчина все ще сиділа через прохід.

Кузени аж підскочили, ховаючись за його поглядом.

— От дурні! — промовили вони. — Навіщо гаяти час на старих? Якщо вже зараз є щось свіженьке!

— Так, — прошепотіла Сесі. — Зараз же! Я переміщу розум Дідуся в її тіло і сховаю її сни в його голові. Він сидітиме тихесенько. А всередині ми всі будемо акробатами, гімнастами, лиходіями! І кондуктор пройде, навіть не здогадуючись.

Голова Прадідуся сповниться диким сміхом, оголеним натовпом, у той час як його істинний розум буде в пастці голови цієї прекрасної дівчини. Як же весело в потязі в жаркий полудень!

— О, так! — всі закричали.

— Ні. — Прадідусь дістав дві білі таблетки і проковтнув їх.

— Стій!

— Чорт забирай! — видихнула Сесі. — Це був такий прекрасний, зловісний план.

— На добраніч, солодких снів, — вимовив Прадідусь. — А ви… — він сонно подивився на дівчину через прохід. — Ви тільки що врятувалися від злого фатуму, юна леді, гіршого за смерть чотирьох кузенів.

— Прошу?

— Невинність, бережіть свою невинність, — пробурмотів Прадідусь і задрімав.

О шостій потяг під’їхав до місця призначення, в містечко Соджорн, штат Міссурі. Тільки тоді Джеку дозволили повернутися з вигнання в голові тієї вільшанки на далекому дереві.

У місті не знайшлося жодного родича, який би примирився з розгулом кузенів, тому Прадідусь поїхав назад в Іллінойс, і кузени дозрівали в ньому, наче персикові кісточки.

Там вони і лишилися, кожен на своїй території, в освітленій сонцем або місяцем мансарді Прадідуся.

Пітер оселився у спогаді про 1840 рік у Відні з божевільною актрисою; Вільям жив ув Англії, в Озерному краї, з білявою шведкою невизначеного віку; тим часом Джек міняв розваги, як рукавички: Сан-Франциско, Берлін, Париж — час від часу проявляючись пустотливим блиском в очах Прадідуся. А Філіп, наймудріший з усіх, замкнувся глибоко в бібліотеці, щоб проштудіювати всі книги, які подобалися Прадідусеві.

Розділ 11

Багато хто повертається

Неймовірно, але те, що злетіло, повинно було впасти.

В заметілі темряви по всьому світу вітри обернулися й подули в зворотному напрямку, а те, що підняла буря, заколивалося на край неба і випало знову на Американський континент.

Над усім північним Іллінойсом збиралися грозові хмари й вибухали дощем. На землю лилися душі, мертві крильця й сльози від людей, які змушені були відмовитися від подорожі та повторювати День повернення додому, окутані сумом, замість того, щоб радіти.

У небі над Європою та Америкою, де колись панувала радість із цієї нагоди, тепер бриніла меланхолія, яку гнали хмари гніту, забобонів і зневіри. Гості Дня повернення додому верталися на поріг Будинку, прослизали у вікна, мансарди, підвали і швидко ховалися, щоб вразити Сім’ю, яка дивувалася, примовляючи: «Як так? Знову День повернення додому? Чи, може, настав Судний день?» Принаймні Судний день настав саме для їхнього світу. Цей потік душ, ця буря загублених людей, що зібралися на даху, заполонили підвал поміж винних бочок, чекали якогось одкровення, яке б потім змусило членів Сім’ї ухвалити рішення зібрати раду і вітати один за одним тих, кого треба сховати від світу.

І ось перша з цих дивних заблукалих душ їхала в потязі, що котився через усю Європу на північ, назустріч імлі й туманам, назустріч прекрасним і живильним дощам…

Розділ 12

«Східним експресом» на північ

У «Східному експресі», що прямував з Венеції до Парижа та Кале, літня жіночка помітила схожого на примару пасажира.

Той мандрівник, вочевидь, помирав від якоїсь жахливої хвороби.

Він сидів у двадцять другому купе в кінці третього вагона, тут-таки щось перекушував і тільки в присмерках підвівся й попрямував до осяяного електричними лампами вагона-ресторану під дзенькіт кришталю та жіночого сміху.

Він з’явився цієї ночі. Рухаючись убивчо повільно, сів через прохід від пані статечного віку з монументальним бюстом, ясним чолом і здобреним роками поглядом.

Біля неї стояв чорний лікарський саквояж, а з грубої нагрудної кишені стирчав термометр.

Блідість примарного пасажира змусила її ліву руку потягнутися до термометра у кишені.

— О Боже, — прошепотіла міс Мінерва Геллідей.

Повз проходив метрдотель, вона торкнула його за лікоть і кивнула в напрямку проходу.

— Вибачте, а куди прямує той бідолаха?

— У Кале, а тоді в Лондон, мадам. Як буде на те воля Божа.

І поквапився геть.

У Мінерви Геллідей зник апетит, і вона витріщилася на того засніженого скелета.

Здавалося,