Роберт М. Вегнер - Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь

Кеннет випростався.

— Чародій Аманделларт, якого я присягався боронити, загинув учора героїчною смертю на льодовику. Саме так я скажу перед кожним судом. Я не знаю тебе, чоловіче. Не знаю, хто ти такий, окрім того, що ти бився проти моїх людей у битві з шадорі. Нехай гори осудять тебе, невідомий.

Він розвернувся й пішов назад.

Кілька хвилин йому товаришила повна тиша.

— Повертайся сюди! Чуєш! — у голосі чаклуна вперше почувся страх. — Повертайся, ти, клятий покидьку! Я витягнув твоїх людей! На льодовику!!! Я витягнув їх!!! Згадай!!!

Офіцер зупинився.

— Якби ти їх не витягнув, чаклуне, — сказав він голосно, — якби ти їх не витягнув, я виволік би тебе з цієї діри й віддав би в руки Борегеду.

Потім повільно нахилився, ретельно вичистив меч об сніг і витер його краєчком плаща. Вклав зброю в піхви й пішов назад, відчуваючи, як з кожним кроком з нього сходять лють і втома. На півдорозі прокляття і благання чародія раптом урвалися, закінчившись протяжним криком. Кеннет-лив-Даравит зупинився, але окрім шуму потоку не почув уже нічого.

Усміхнувшись уперше за два останні дні, він рушив назустріч решті своїх людей.

УCI МИ — МЕЕКХАНЦІ

Якби не ця пиятика, міцне похмілля й незграбність Велерґорфа — а ще нервовий мул, — вони ніколи б не викрили шпигунів, і все скінчилося б лише неприємною підозрою. Увечері Кеннет дозволив людям трохи більше, ніж було треба. Утім, від казарм їх відділяв усього день дороги, завтра вони мали ночувати у власних ліжках, поклавши тим самим початок кільканадцяти дням відпочинку, сповненого лагодженням обладунку та зброї, тренуваннями, чищенням спорядження та іншими нудними солдатськими ритуалами. До того ж, у Беленден вела пряма, наче стріла, імперська дорога. Вони могли встати після сходу сонця, але все одно дістатися до казарм перед вечерею.

Він повертався з патрулювання з половиною роти — із двадцятьма людьми й кількома псами. Решта відпочивали в казармах полку. Це був спокійний десятиденний похід безпечною провінцією, те, що треба, щоб на початку весни нагадати людям, що Гірська Варта — насторожі. У мирний час полки саме так і діяли: половина вартівників у полі, друга — в казармах, щоб командування мало їх напохваті. Хоча це висилання двох десяток в обхід виглядало наче насмішка. Від минулої осені йому обіцяли ще принаймні двадцятеро людей — тоді іменування Шостої роти ротою не здавалося б схожим на кепський жарт.

У корчмі за день дороги до Белендена один із солдатів отримав звістку. Гавен Рицв, наймолодший з його людей, став батьком. Від радощів він спустив половину місячного жалування, ставлячи всім пиво, вино й горілку. Кеннет дозволив їм пити й розважатися, патрулювання йшло спокійно, до казарм було геть близько. Що могло статися?

Виходячи вранці на подвір’я, він зіткнувся у дверях із високим, чорноволосим чоловіком, який кутався в пошарпаний, лавандового кольору плащ. Брязнуло, й на землю впала ліра.

— Вибачте, — в чужинця був глибокий, мелодійний голос. — Це моя провина.

Він підхопив інструмент лівою рукою, бо праву мав перев’язану на черезплічнику.

— Нещасний випадок?

Чужинець насмішкувато пирхнув.

— Ні. Сміливець, пане лейтенанте. Ну, тобто мій кінь, хоча ви, напевно, маєте рацію, треба було назвати його Нещасним Випадком. Через ту скотиняку мушу повертатися за Малий хребет без жодного зиску. Що воно за музика, який не може грати?

Кеннет усміхнувся, відчувши укол неспокою. Плащ, шолом і кольчугу він залишив у кімнаті, накинувши лише сорочку і стьобану куртку. На поясі в нього був звичайний кинджал. Вони точно не бачилися вчора, тож звідки чужинцю знати його звання?

— Де це з вами трапилося?

— На шляху поміж Лорстом і Чавером. Ведмідь зійшов із гір, а мій кінь вирішив, що вершник заважатиме йому при втечі, тож скинув мене, хоча до звіра було понад сто кроків. Мабуть, з нього такий Сміливець, як з мене — жрець Володарки. Довелося повертатися.

Кеннет пригадав учорашню розмову з корчмарем. Господар щось згадував про мандрівного музику в супроводі підмайстра.

— А учень?

— Учнем він стане за рік-два. Наразі лише речі носить, допомагає отаборитися, ну і для товариства, бо якщо людина в горах зламає ногу, то може і з голоду померти.

Вони рушили в бік стайні. Офіцер, усе ще усміхаючись, ввічливо став праворуч від незнайомця.

— Правда ваша, пане…

— Вибачте. Майстер Енвар з Берег.

— За гори йдете? Через Беленден? А потім? На вершину Проходу Двох, через Лиску й униз? До ночі не встигнете.

— Не маю такого наміру, — музика злегка усміхнувся. — Якщо встигнемо дістатися до вершини, буде добре — переночуємо У стражницькій. Ми й так запізно встали. Якби я не поспішав, попросив би вас про супровід, але хочу зійти з гір завтра опівдні, тож мушу вирушати зараз.

Вони ввійшли до стайні. Шість коней стояли в загорожах, а двох скакунів та мула саме готували в дорогу. Нагорі, на піддашші із сіном, усе ще хропли солдати. Власне, Кеннет прийшов сюди саме задля побудки. Вони вже трохи заспали, тож на них чекав швидкий сніданок і ще швидший марш, якщо хотіли встигнути до сутінків. Лейтенант майже із заздрістю глянув на коней музики та його учня, вже осідланих і готових у дорогу. Кремезний підліток, який, схоже, й був товаришем Енвара, саме приторочував сакви на хребет в’ючного мула. Побачивши майстра, хлопець зіщулився й почав працювати швидше.

З отвору на піддашші визирнув десятник.

— Уже на ногах, пане лейтенанте?

— Так, Варгенне, доля офіцера — йти спати останнім, першим вставати й усіляке таке. Злазь.

— Уже йду, пане лейтенанте. Але ж болить голова…

— Наскільки я пам’ятаю, Варгенне, ви вперлися, що кожен поставить іншим пиво. Тільки псів звільнили від цього обов’язку.

Десятник болісно усміхнувся, всівся на краю, зсунувся, на мить завис на руках і важко зіскочив на підлогу. Похитнувся, вилаявся, зробив два швидких кроки вперед і, щоб не впасти, легенько сперся об зад мула.

— Обер…

Музика не встиг закінчити. Тварина заревіла так дико, наче раптом відчула на шкірі пазурі ведмедя, і встала дибки. Хлопець, намагаючись навісити їй на спину ще одні сакви, отримав копняка в груди. Пакунок розв’язався, і на всі боки полетіли якісь сувої, мапи та папери. Кеннет глянув. Малюнки гір, міст, сіл, доріг.

— А ви, майстре, не казали, що ви ще й художник, — лейтенант став над розсипаними паперами, водночас подавши знак Велерґорфу.

Увага. Небезпека.

— Це не я, а Маллен, пане лейтенанте. Хлопець. Дозволяю йому малювати, що хоче, бо не давав би мені спокою.