Кларис Ліспектор - Пристрасть, згідно з Г. Х., Кларис Ліспектор

що робило ту будівлю в повітрі дуже важкою, а цього ніхто не помічав, а будівля була пересичена собою: вона ставала щоразу компактнішою, а не крихкішою. Через нашаровування життя в надбудові втримати її в повітрі ставало дедалі складніше.

Як будівля, де вночі всі спокійно сплять, не знаючи, що її фундамент просідає і що в неочікувану мить цілковитого спокою її балки піддадуться силі тяжіння, й вони повільно, міліметр у століття, зміщуватимуться. А потім, коли найменше цього очікуєш, у мить настільки повторювану-звичайну, немов піднести склянку води до своїх усміхнених вуст у танці, — тоді, вчора, в день, такий наповнений світлом, якими зазвичай бувають ці дні у розпал літа, коли чоловіки працюють, на кухнях щось димить, і бур дробить каміння, а діти сміються, а священник намагається зарадити, та зарадити чому? — вчора, без попередження, пролунав тріск міцної структури, що раптом стала крихкою при обвалі.

У цьому обвалі тонни падали за тоннами. І коли я, Г. Х. навіть на моїх валізах, я, одна з-поміж людей, розплющила очі, я була — не над уламками, бо уламки вже поглинули піски — я була на тихій рівнині, кілометри і кілометри під тим, що колись було великим містом. Все повернулося до того, чим було.

Світ заявляв про власну реальність, і, як після катастрофи, моїй цивілізації настав кінець: я була лише історичними даними. Усе в мені було затребувано початком часів і самим моїм першопочатком. Я вийшла на перший, початковий план, я була у тиші вітрів і в епоху олова й міді — в першу епоху життя.

Слухай, поруч дивного таргана, найгіршим відкриттям було, що світ не людський і що ми не люди.

Ні, не бійся! безсумнівно, мене рятувало до того моменту сентименталізованого життя, яке я прожила, — те, що нелюдське — це найкраще в нас, це та річ, що є частиною нас самих. Це єдина причина, через яку я, як фальшива людина, досі не впала під сентиментально-утилітарною конструкцією: мої людські почуття були утилітарними, але я не впала через те, що саме ця річ, ця частина, матерія Бога, була дуже потужною й як чекала, щоб оновити мене. Велике сліпе покарання всюдисущого життя в тому, що воно може несподівано окреме життя обітнути; якщо воно не матиме своєї сили, його прориває, як прориває дамбу, і прибуває та чиста сила, без жодних домішок: чисто нейтральна. В цьому і велика небезпека: коли особисте життя не наповнене цією нелюдською частиною, життя cтає вкрай інертним.

Але чому саме в мені відтворилася первісна тиша? Немов просто покликали тиху жінку, і вона тихо кинула своє шиття на стілець, і, без зайвого слова — полишаючи своє життя, кидаючи шиття, любов і вже сформовану душу — без жодного зайвого слова, та жінка спокійно сіла б накарачки, почала би повзати і дивитися спокійними блискучими очима: первісне життя покликало її — й вона пішла.

Але чому я? Але чому б не я. Якби це була не я, то не знала б, та оскільки це я, тому й знаю — от і все. Що кликало мене: божевілля чи реальність?

Життя мстило мені, і помста крилася у поверненні, лише в ньому. Кожен випадок божевілля — це про щось, що повернулося. Одержимі — вони, власне, не одержимі чимось, що приходить, а радше тим, що повертається. Іноді життя повертається. Якщо в мені все кришилося перед появою сили, то не тому, що та сила була руйнівною: вона мала прийти просто тому, що вона вже стала надто великою, щоб її можна було втримати чи обійти — прийшовши, вона охопила все. А потім, як після потопу, над поверхнею попливли шафа, людина, відчинене навстіж вікно, три валізи. І це здавалося мені пеклом, те руйнування стількох нашарувань людської археології.

Пекло, бо для мене в житті вже не існувало людського сенсу, і в людині вже не існувало людського сенсу. А через відсутність цього олюднення і відсутність сентиментів до світу мені стало страшно.

Без крику я роздивилася таргана.

Подивитися на таргана зблизька — це як побачити предмет великої розкоші. Наречена у чорних коштовностях. Цілком виняткова, в єдиному екземплярі. Затиснувши половину його тіла дверцятами шафи, я вибрала єдиний екземпляр. Все, що виглядало з неї, було половиною його тіла. Решта, якої не було видно, могла бути величезною і розділеною на тисячі будинків, поза речами і шафами. Втім, мені не потрібна та частина, яка стала моєю. За поверхнею будинків — ці понурі коштовності, що тягнуться волоком?

Я відчувала себе нечистою, як ті, про яких мова у Біблії. Чому в Біблії стільки уваги надається нечистому, є навіть список нечистих і заборонених істот? Чому, якщо вони теж були створені, як і всі решта? І чому нечисте було заборонено? Я вчинила заборонену дію, торкнувшись того, що вважають нечистим.

Я вчинила заборонену дію, торкнувшись того, що вважають нечистим.

І я була така нечиста у своєму раптовому безпосередньому пізнанні себе, що відкрила рота, щоб попросити про допомогу. Вони проповідують, у Біблії, вони проповідують, але якщо я зрозумію, що вони проповідують, вони ж самі і скажуть, що я збожеволіла. Такі ж люди, як і я, проповідували, але зрозуміти їх було б моїм падінням.

«Але не їжте нечистого: тобто, орла, грифона і яструба. Ні сову, ні лебедя, ні кажана, ні лелеку, ні всіляких воронів»[1].

Я знала, що нечисті тварини заборонені у Біблії, тому що нечисті — це першопочаток, бо існують речі, що були створені, та ніколи не прикрашалися, а залишалися такими, якими були від моменту творення, і лише ці речі лишалися першопочатком повною мірою. А оскільки вони були першопочатком, їх не можна було їсти, плід добра і зла, — поїдання живої матерії назавжди примусило б мене покинути прикрашений рай і ходити пустелею з посохом. Багато хто ходив пустелею з посохом.

Що гірше — це привело б до того, що я б побачила: пустеля також жива і в ній є волога, і побачила б, що все живе і все зроблене з одного і того ж.

Для того, щоб створити можливу душу — душу, чия голова не пожирає власного хвоста, — закон говорить обирати лише те, що живе потай. І закон також говорить, що той, хто їсть нечисте, мусить його їсти не відаючи. Бо хто їсть нечисте, знаючи, що воно нечисте, той також знатиме, що нечисте не є нечистим. Так?

«І все, що повзає і має крила, є нечистим, і не має бути з’їденим»[2].

Я роззявила рот від