Наталія Ярославівна Матолінець - Гессі, Наталія Ярославівна Матолінець

— Гаразд. Підійдемо ще з іншого боку. Ти помер, Аїде. Ти ніколи не потрапиш додому. — Білявець випробовував моє терпіння дедалі новими й новими тезами.

— Я знаю.

Хай би де я був тепер і хай би що відбулося далі, повернутися не можна. І це жахливо. Але той факт, що це жахливе мені так сильно намагаються навіяти зусібіч, може означати лише одне: усе не так. Або не зовсім так. І я не буду Аїден Фаулі-Прейшер, якщо не дізнаюся правди. Руки мої розв’язані, страху ні краплі. Адже в найгіршому — і найбільш імовірному — разі я просто помер. А кажуть, двічі не вмирати.

Гессі взяла камеру обома руками й подивилася крізь видошукач.

— Пані Олай, можете трішки правіше повернути голову? — спитала вона.

Покликати вдову судді до парку вже було подвигом. Проте Гессі надто часто бачила її в цукерні й надто часто чула розмови матінки та пані Катаніки про те, яка ж «та Олай» нещасна після смерті чоловіка.

— Отак? — Удова вся напружилась, тому поза мала трохи неприродний вигляд, але тут же, мовби на прохання Гессі, вітер шугонув просто на них і зірвав з голови пані капелюшок із синіми пір’їнами. Жінка здивовано розтулила рота, спробувала правою рукою піймати капелюх, а лівою притримати кучері. Щоки пані Олай засвітились малиновим кольором, а очі зблиснули.

Клац!

Гестія задоволено всміхнулась.

— Зовсім не весняна погода! — Удова судді вже приладила капелюшок назад, проте кучері її, розбурхані вітром, не хотіли лежати так рівно, як доти. І рум’янець зі щік не сходив, мовби вітер виявився живим створінням і потривожив її своєю увагою. А вдові, навіть такій молодій, не випадало приймати знаки уваги від когось.

— Вам личить вітер, — відповіла Гессі.

— Коли можна буде подивитись? — ввічливо запитала пані Олай, поправляючи чорні рукавички.

— Нам задають забагато домашніх завдань у коледжі, — відповіла дівчина ухильно. — Але щойно я матиму час на фото, то вам першій скажу.

— Гаразд. Дивись-но, добре вчися, Гестіє, бо весняний бал не за горами. А веселитись найліпше, коли совість чиста і знаєш, що оцінки в тебе пристойні.

Гессі потупила голову і подивилась на носки туфель, вимащені болотом. Весняний бал ніколи не хвилював її раніше, хоча Генріка готувалася до нього з усією відповідальністю й панікою, на які тільки була здатна. Проте цього року від думки про квіткові гірлянди, пари в танці й гулянку аж до пізньої ночі в серці ворухнулося щось незнайоме.

— Пані Олай, — спитала вона, ховаючи камеру в сумку зі шкіряними ремінцями, — а ви любили квітковий бал у коледжі?

— Так, Гестіє. — Удова перевела погляд на озеро. — То була для нас, дівчаток, мабуть, найліпша, найбажаніша подія після новорічних святок. Усі обговорювали сукенки, та туфельки, та рукавички. Думали про те, як заквітчати зачіску й крадькома від матінки взяти собі трохи рум’ян і помади. У моєї матері була дуже красива помада, у маленькій скриньці, завбільшки з полуницю. Червона-червона. Вона мені зовсім не личила, але я собі думала, що немає нічого кращого за неї…

— І ви таки взяли її на бал?

— Узяла. Потайки від матері. А потім та скринька вислизнула з шовкової сумочки, вимастила мою білу сукенку, розбилась на друзки, і я мало не розплакалась від думки, що мій перший весняний бал зіпсовано, бо хто ж вирішить, що я гарненька, коли в мене червоні плями на сукні?

— І хто ж вирішив? — спитала Гессі, певна, що усмішка на обличчі пані Олай означає, що той вечір минув таки чудово.

— О, він назвався Амрі! Він наливав собі гарячий компот, коли моя скринька впала й розбилася. Так і бачу, як тоді, — крізь пелену сліз. Підходить такий — наче чорнявий, а наче й ні, не пам’ятаю вже… Підходить — дає мені повну склянку компоту з вишнями й підбирає скалки емальованої кришечки. І нічого при тому не каже.

— А що було потім? — Гессі нахилилася вперед, упираючись руками в лавку.

— Потім… він запросив мене потанцювати. Виявилося, прийшов разом із молодшою сестрою — вона вчилася в іншому класі. А потім Амрі запрошував мене цілісінький вечір. І казав, що я дуже красива. І що він погано бачить без окулярів, тому плями від помади на моїй сукенці видаються йому квітковими візерунками. А я розказувала йому, що відкрию ательє, де шитиму сукенки, і назву його «Олай і трояндовий джем».

Жінка раптом випросталася й подалася вперед, роздивляючись інший берег озерця, наче там було її чотирнадцяти- чи п’ятнадцятиріччя, і перший квітковий бал, і загадковий симпатичний юнак, на ім’я Амрі.

— А потім ми ніколи більше не побачились. — Обличчям пані майнув відсвіт легкої усмішки.

— Сумно, — відповіла Гессі. — Мені завжди хочеться почути в таких історіях, що потім він навідувався на недільні обіди, приносив букети червоних троянд і засватав вас, щойно ви закінчили коледж. І тоді ви разом ходили на бали, тільки не дитячі, а справжні — великі й пишні.

— Мила Гестіє, якби ж усі історії закінчувались так, тоді надто багато людей були б надто щасливими…

— Хіба це погано?

— Це… не буває так.

Ще одна особливість світу дорослих полягала в тому, що вони свято вірили: щастя лімітоване, щастя всім відміряно всього лишень якийсь шматочок, дрібку, клаптик. Тому наче виправдовувались одне перед одним, згадуючи минуле, і любили твердити: «Ах, які ж то були добрі часи!» Ніби більше добрих часів не буде. Ніби ті часи, котрі вони переживають нині, — зовсім не добрі, аж ніяк не такі хороші. Гессі це не подобалось. Вона струснула втому і з запалом спитала:

— А уявіть собі, що перед вами Амрі! Той самий Амрі. Що ви йому сказали б зараз?

Гірка усмішка підкреслила кутики вуст жінки й тонкі зморшки навколо них:

— Я б мала сказати йому, що тепер мешкаю на вулиці Орхідей, у мене трійко дрібних діток, а