Сергій Лук'яненко - Лицарі сорока островів, Сергій Лук'яненко

- Не знаю. - Інга пирхнула. — Згадай, тобі краще знати.

Я вперся руками в поручні. Вкрадливо запитав:

- Інго, ти давно на острові?

- Місяць.

Мене це навіть не здивувало. Мабуть, я почав здогадуватись.

- Інго, тиждень тому ми ходили в кіно. Потім кілька разів балакали телефоном і бачили один одного в школі. Я потрапив на острів два дні тому.

Інга простягла руку, торкнулася моїх пальців. Я здригнувся.

— Дімо, ти правду говориш, чи так… щоб я не хвилювалася.

— Інго, нас ніхто із Землі не крав. З нас зняли копії.

— Виходить, ми двійники?

- Ага.

Інга раптом усміхнулася. Перший раз відколи ми зустрілися. Весело і безтурботно, наче всі неприємності залишилися позаду.

— Нам від цього ніякої користі немає, — похмуро сказав я. — Нехай навіть наші двійники вдома, але ж ми тут!

Очі в Інги стали здивованими. Вона тихо сказала:

— Як це: «нехай навіть…» А батьки? Тобі їх не шкода?

Я відчув, що червонію. Звичайно, якщо вдома залишилися наші двійники, то ні мама, ні тато не хвилюються, вони не знають, куди я потрапив. Інга правильно зраділа… Але всередині все переверталося від думки, що я — це не я, а лише копія. Так прикро мені ще ніколи не було. Хоча, по суті, я ображався сам на себе.

А Інга на очах ставала незмінною. Посмішка її стала задерикуватою і трохи хитрою.

— Дімко, я така рада, що ти сюди потрапив…

- Дякую.

Ми засміялися. Інга клацнула по нейлоновому шнуру, натягнутому як струна. Сказала:

— Тепер можна вигадувати, як звідси втекти.

- Як?

— Ну, в принципі, є лише два шляхи, — пояснила вона. — Або завоювати усі острови…

- Не вийде.

— Або розшукати прибульців та всипати їм.

Я закашлявся, стримуючи регіт.

— Ін… Інга… Ти геній. Всипати… Саме всипати. Ти ще не пробувала цим зайнятися?

- Ні, - дуже спокійно відповіла вона. - Я намагалася не ризикувати. Я не знала, що вдома залишилася інша Інга.

Вона сказала це твердо, ніби все пояснюючи. І з цієї твердості я зрозумів — тепер уже вона «старатиметься».

— Інго, але якщо з нами щось трапиться тут, то… станеться по-справжньому. Ми інші люди, не ті, що залишилися вдома. Ти не боїшся?

- Чого? На островах немає нікого старше сімнадцяти років. Ми зможемо прожити роки три-чотири, а потім...

Вона замовкла. Тряхнула головою, скидаючи з очей чубок.

- Мене це не влаштовує.