Олесь Ульяненко - Зимова повість, Олесь Ульяненко

чвалав на горизонт, збирав дровиняччя, розпалював вогнище десь на вершку дюн; складав руки на колінах. Присівши навпочіпки, здіймав голову. Сунули хмари. Хмари чіпляли зіниці, й тоді він розумів, утямлював, чого ото так: він не хоче весни; а потім тлумило: кімната, кімната з білими фіранками, яскравий день, дихання жінки над вухом у скроню, на груди; скреготнувши зубами, йшов, спинаючись на дюни — почергово, до тріску в суглобах, крешучи маківкою приплюснуте сіре небо; мандрував з тим виразом безкінечності кінця, аж поки несподівано, схлипом радощів, не вимальовувався білий будинок, пробитий вітрами, затінений розлогими, колючими кронами висохлих шовковиць. Напивався води з крану; а вікнами, більмуватими шибками, що крали тінь жінки з очима лані, — день напинався сизою фарбою весни:

— Квітень.

Дюнами харапудився вітер.

Він сидів за столом, спершись ліктями на дубові дошки, ловив за спиною дитячі стогони жінки — простір, низька долоня хмар, голубий пісок. І тільки з часом розумів, що нема, чого нема, — не вистачає сонця. Сукроватив дощ. Дрібний, смутами дощ. Потім пропеклося сонце. Округле, затягнуте більмом квітня сонце. Око сонця. Він підіймався, зашторював вікна, зирив у темряві, як мерехтить оксамитом лице жінки, горять вугіллям очі; відгукував, щоб вона не запалювала світла, а жінка з напівмороку помщалася, у відповідь сміялася, падала на нього, — ловив губами туге неслухняне волосся, і її тіло вигиналося, податливо погрузало під тонкими холодними пальцями.

— Квітень, — повторював. Нічого не говорив; упинався зіницями у неї — німо, глупо — до болю в кістках ловив, як бігають її очі краями його уст. Тоді повертався на ліжко, слухав гуляння вітру, як утихає на вечір гуляння вітру, шурхіт аркушів на столі. Стіл дертичний, древній, не застелений; жінка йшла на кухню: жовте, рідке, нудотне світло витягувало крізь шпарину за собою дух смаженого м'яса. Дивився на неї, високу, довгоногу, струнку, порожню жінку на раз, і ця думка не лякала його; після сніданку вперто задирався на дюни і забував про ту, яку лишив у кімнаті. Інколи він уявляв: вона спить із розкиданими чорними косами на білій подушці. Робилося трохи тепліше: дюни здіймалися за дюнами, небосхил густішав хмарами, і він віднаходив шлях по зорях. Одного дня, коли він знайшов прихисток у старій занедбаній будівлі залізничного вокзалу, де з усіх сторін стриміли побиті джаргою рейки, як обрубані клешні рака; в будівлі, до чудного округлій, в пробиту стелю різало сонячне проміння, він подовгу просиджував, і там соковито вистелялася тиша. Крізь тишу бачив, як біжать хмари, як наповзає день на дахи будинків, там, звідти, де місто. А він ковтав теплу воду з фляги, сидів до поночі, до тих пір, коли у прорваний отвір починали падати колючками зорі. Він запитував себе, для чого сидіти — сходили години, зловтішно, без жалю розжовувалися ввечері, і він повертався до білого будиночку, орієнтуючись по світилах. Жінка зустрічала усміхом, не говорила жодного слова, а невдовзі в розкинутих руках, засмаглих литках, в мерехтінні жіночих персів він тримався за цю усмішку; тягнув цей усміх довгим коридором темної пам'яті, щось ламалося — засинав, і на ранок, що обвитий дощем і хмарами, — пам'ятав її посмішку, не бачив довгого тіла, розпластаного на простирадлах до тваринного, жагучого. Вітер вив у дюнах. Сині дюни міняли потоки світла: шелестіли гіллям шовковиці. З'явилися перші бруньки, і він бачив, як по голих гілках стікає сік. Скупий, важкий, чистий. І тоді серце починало битися нерівно, вилітало з грудей, розтинало груди. Відтепер сонце з'являлося кожного ранку, — невідривно дивився на сонце; сонце мандрує від краю і до краю; з лівого ока набігає сльоза. І коли полив дощ, то він знайшов у дощі щось веселе; забувався на хвилю: вловив нервове дихання жінки за спиною, і зійшло на нього, що нічого більше не треба. Періщив дощ безперестанку, і скільки лив дощ, цілий день дощ, то він цілував жінку, пестив жінку з очима лані.

За зруйнованим вокзалом він наткнувся на ще одну споруду. Побовтався між високих бетонованих башт, висохлих каналів і водозборів, облизаних суховіями; спускався на дно каналу, ковзаючись білими гладкими плитами, зі щілин стриміло сухе, брунатне бадилля полину, блекоти, й з днища висохлого руслища перетинав зором весняне небо. Жовта куля стояла в зеніті. Немов прибита. Години проходили за годинами. Йому подобалося тут, де не чути жінки, й серце билося рівно, миротворно відраховуючи хвилини, години, дні. Над головою гойдалися в мареві спеки білозубі башти, крижаною синню свистіло небо. Стояло сонце. Так в один із днів вітром занесло мертвого метелика. Метелик тріщав зламаними лимонними крильцями, скотився на дно каналу, лежав, похитуючись од подихів суховію. Наступного дня, поминувши сині дюни, він прийшов на те ж місце, застав зграю метеликів, що лопотіла крильми, пурхала, поверталася, сідала біля мертвого тільця. Він чув, як січуть повітря крила; метелики витягувалися довгою вервичкою, зникали за білими баштами, поверталися, билися над рештками мертвого метелика.

І знову опускалася ніч. І знову сходив місяць — повновидий, побитий масними плямами кратерів.

Він повертався; в осяйному до срібного вікні виглядав профіль жінки. І коли вона зачула його кроки, то тінь захиталася, стала щезати, немов накручувалася довга тонка нитка. При порозі пірнав у її очі, по-звичному ловив уста й прокидався, приходив до тями з білим днем, що гуляв синіми дюнами. Жінка спала; він покидав її, мандрував до поруйнованого залізничного вокзалу, ще з годину йшов, доки не натикався на білі башти очисних споруд, сідав на березі каналу й дивився на те місце, де колись пурхали метелики.

А потім прийшла буря. Пісок несло зі сходу. Він блукав, підіймав догори обличчя, вишукував сонце, що котилося горизонтом — миготіло, то щезало. Пісок осідав на порепані губи: а він усе блукав, неспроможний віднайти дорогу, доки не вперся обличчям у яскраве місиво вогнів. І зрозумів, що то місто. Скреготнувши зубами, він стояв, похитуючись від тугих ударів бурі, — розвернувся, не слухаючи власного тупоту серця, — подався до будинку. За годину ходи, змучений і розбитий, упав на ліжко з білими простирадлами, впіймав порепаними губами тонке зап'ястя жінки й одкотився в масне плетиво рук, ніг, волосся. Ранком, що біло роздувався куполом, він через вікно угледів: шовковиця облипла зеленим листям.

— Травень.

Жінка сміялася. Він зазирав у її очі, проводив невидячим поглядом до кухні, звідки шкабарчало м'ясо, пахло кавою, хлюпало рідке жовте світло. Лежав у темряві. Порожній темряві. Наче все знову починалося зі створення світу. Серце рівно билося. Спокоєм. Жінка приносила їжу; мляво жував; світло розбігається