Євгенія Анатоліївна Кононенко - Слово свого роду, Євгенія Анатоліївна Кононенко

class="p1">То був кооперативний будинок київської тютюнової фабрики (так званий кооператив тютюнників, себто, як їх називали, «табачників»). Мій прадід був головою того кооперативу. Єврейських родин у ньому жило багато. Ті, кого моя мати зараховувала до категорії багатих, здебільшого, евакуювалися. А бідні лишилися в Києві і того дня всі вирушили туди, на Дорогожицьку, щоб зникнути навіки. Бо після війни, знов-таки, за гіпотезою, озвученою моєю матір’ю, бідні євреї зникли як категорія людства. Але й деякі «багаті» також вирушили в тому ж напрямку, хоча й могли виїхати.

Прадід Сергій, голова житлового кооперативу «табачників». Певне, Київ, рік мені не відомий

— Хотіли повернути собі крамниці й фабрики, які в них відібрала радянська влада! Говорили: німці — культурні люди! Ну то отримали від культурних людей!

Німці увійшли до Києва 19 вересня, Бабин Яр був 29-го. І за цей невеличкий проміжок часу хтось із сусідів-євреїв уже встиг демонстративно викинути зі свого помешкання зібрання творів класиків марксизму. В тринадцятирічної дівчинки, якою тоді була моя мати, дуже защеміло серце, коли вона побачила на смітнику ті темно-червоні томи, які раніше прикрашали книжкові шафи у кімнатах, де її приймали як гостю. Ніби на смітник викинули її щасливе довоєнне дитинство.

— І допомогло воно їм? — схлипувала мати. — Все одно пішли туди ж!

Картину останньої дороги тих людей, своїх багаторічних сусідів, моя мати змальовувала із жахливими деталями, в яких концентрувалася не лише велика історична трагедія, а й доєдналися й трагедії маленькі, приватні. Одним із кадрів тої кінострічки, яку моя мати, певне, досить часто бачила на екрані своєї пам’яті, була божевільна стара єврейка, якої родичі не взяли в евакуацію, лишили стерегти квартиру, хоча ЩО вона могла стерегти навіть за сприятливіших обставин? Сусіди вивели її в домашніх капцях, в домашньому халаті, а вона щось бурмотіла про незакручений кран. А втім вона, певне, так і не зрозуміла нічого.

А Фріда зрозуміла. Неймовірна єврейська красуня, мати аж мліла, згадуючи, яке у Фріди було хвилясте чорне волосся, не дрібні африканські кучерики, які можна іноді побачити на єврейських головах, а великі кільця, в перукарні таких не зробиш, і сині очі, і чудова біла шкіра. І була Фріда не пихата, як би годилося бути такій красуні, а була така ж мила й привітна до всіх, як і гарна. Вона була з «багатих», які могли виїхати, і моя мати кляла її батьків:

— Їм потрібно було лавку, яка в них була до революції? А що буде з Фрідою, вони не подумали?

Мені здавалося, Фріда була єдина з сусідів, кому моя мати співчувала. В неї завжди наверталися сльози на очі, коли вона згадувала сердешну Фріду. І ще одна красуня з того дому, «польських кровей», завжди зринала в пам’яті матері у зв’язку з тим чорним днем. Після арешту в 37-му свого чоловіка, чи то комдива, чи то комбрига, вона рядів ЧСІРів не поповнила, а зійшлася з Льовочкою-стоматологом, який заради неї кинув свою підтоптану єврейську дружину. Мати розповідала, що та польська пані йшла в колоні разом із Льовочкою-голубчіком, як вона його публічно іменувала, стільки, скільки було можна («теж, мабуть, за кордон хотіла!») а коли второпала, що світить не закордонна, а зовсім інша подорож, примудрилась домовитися з німецькою охороною і забрати собі Льовоччин саквояжик із зубним золотцем високої проби, чим похвалилась перед сусідами. Принаймні, моїй матері про це стало відомо.

— Ото не треба було Льовочці-голубчіку кидати свою Фіру! — казала мати. Фіра з дітьми з Києва виїхали.

А через кілька місяців після Бабиного Яру забрали мого прадіда, дідуся матері, якого вона дуже любила. Саме він, голова кооперативу «табачників», забезпечив моїй матері та іншим своїм онукам те довоєнне щасливе дитинство, яке стало для неї її золотим часом, за яким вона плакала протягом усього свого подальшого життя. Мати не знала жахіть квартирного питання довоєнного радянського Києва саме завдяки дідусеві. Всі родини її однокласників животіли в жахливих умовах, чекаючи, що держава колись дасть їм добре житло за безкоштовно. А прадід не лише знайшов можливість побудувати своїм дітям комфортний дім, але й створив у ньому атмосферу добра і приязні. Коли його забирали, він сказав на прощання тим, хто лишався: «Живіть дружно».

Прадід був комуністом, себто належав до категорії, яка, за законами Третього Райху, також підлягала винищенню. Проте на членів ВКП(б), які опинилися на окупованих територіях, не полювали з тим азартом, як на євреїв. Переважно то були старі люди, молодші комуністи усі воювали на фронтах. Партквиток можна було приховати значно легше, ніж обрізання, і членство у ВКП(б) не клало на обличчя комуніста печатки, якої не зітреш. У багатьох комуністів були реальні шанси відсидітись, перечекати, якщо не доносив «хтось зі своїх», що, здебільшого, відбувалося. І на прадіда доніс окупаційній владі хтось із «табачників». Точніше, не хтось, а той, кого мати, бабуся й прабабуся напевне знали. За німців та родина не приховувала своїх доносів, та навіть хвалилася ними. Коли відразу по закінченню війни нова-стара влада запропонувала дати свідчення проти таких людей, мої родичі по материнській лінії гордо відмовилися. Доноси, навіть на негідників, пишуть лише ще більші негідники!

Радянські війська увійшли до майже безлюдного Києва пізньої осені 43-го. Кооперативний «будинок табачників», як і інші вцілілі київські будівлі, стояв із розбитими вікнами, з вибитими дверима, ошуканий і пограбований. Поступово до нього почали повертатися ті, кого виселили німці. Мати, бабуся й прабабуся не знайшли нічого з речей, які залишали: ні одягу, ні постільної білизни, ні ковдр, ні подушок, ні книг. Лише в шафці з виламаними дверцятами самотньо мерз непманський чайний порцеляновий сервіз на 12 персон, який мої родичі не встигли обміняти в селян на гнилу картоплю, берегли на чорний, на найчорніший день. І досі він припадає пилом у моєму нинішньому помешканні, той зелений в білі квіточки самотній свідок окупації Києва 41—43 років.

Також до рідних домівок поверталися й ті, хто виїхав на початку війни. Повернулася родина, яка лишала стару божевільну. Поверталися з фронту молоді хлопці, діти тютюнників. До порожньої оселі повернувся з війни брат Фріди. Він швидко переїхав кудись в інше місце. В евакуйованих були повноцінні радянські паспорти. А окупованим видавали посвідки, які треба було ходити й продовжувати щотри місяці. Цей тоскний і марудний процес тривав і після закінчення війни. Згодом радянській владі набридло вкотре перереєстровувати окупованих, але до того їм ще треба було дожити.

Заселення до рідних осель контролювала нова-стара