Ненсі Х'юстон - Печатка янгола, Ненсі Х'юстон

білий кольори! біль тодішніх простирадл і зелень тодішньої травички: назавжди втрачені екстракти і абсолюти) і знову натягали її, разом наспівуючи: Kommt ein Vogel geflogen, — у мами було сопрано, а в Заффі голос нижчий, альт, — прилетіла до мене пташка, тримаючи в дзьобику записку von der Mutter, від мами, — зрештою Заффі ніколи не отримувала від мами листів, і зрештою мама згодом знайшла інше застосування цим простирадлам, — але ж як вони сміялися того дня! танцювали і грали в хованки серед білизни, що тріпотіла на вітрі... Мутті! Mutti! Коли Еміль заговорить, то називатиме її maman, мамочка, а не Мутті! Mutter покладено край, а разом із нею і Muttersprache: зависли раз і назавжди...

Вона розвісила все. Захекалася, серце тривожно б’ється, страшна вага тисне на груди. Заффі швидко біжить довгим коридором, аби поглянути на Еміля в ліжечку. Він не плаче — але час його годувати. Вона бере його на руки, обіймає, колише, — не шалено, не з люттю, ні! — а він, зголоднівши, тулиться до її порожніх перс і, як завжди, не плаче...

Істотка.

Вона несе його до кухні і кладе на стіл, аби приготувати «материнське молочко» — кладе просто, немов якусь торбу (він ще замалий, аби скотитись і впасти на підлогу; і все ж страшнувато бачити таке досить тваринне ставлення до людської істоти). Коли пляшечка готова, Заффі знову бере Еміля на руки і вставляє гумову пипку йому до ротика. Еміль п’є і своїми чорними очиськами жадно вивчає мамине обличчя. Його личко оживає: маленькі ніздрі вдихають повітря, а маленькі брови піднімаються й хмуряться, надаючи дитині здивованого і водночас стривоженого вигляду...

Еміль миттю поринає в сон — і причарована Заффі уважно роздивляється його прозорі повіки, схожі на мікроскопічні географічні мапи, де блакитні вени позначають річки. Вії тремтять: цікаво, що ж то за образ пронісся перед його очима, чим може снити немовля? Еміль зітхає і прокидається, стискаючи губки навколо пипки...

А Заффі лячно.

Скочивши на ноги, вона кладе Еміля на плече (так її навчили в лікарні), плескає його по спині, чекає на відрижку — і повертає його знову собі на руки. Страшно дивитися, як син довіряє їй, віддається її обіймам, не підозрюючи, що стиснувши трошки сильніше, лише трошки...

Так просто. Просто нечувано легко...

Їй це відомо завдяки месьє Ферра, точніше Жульєну — її учителеві французької в ліцеї; він у липні 1952 року після уроків — їй було п’ятнадцять, а йому тридцять два — взяв її по-дружньому, а згодом уже геть не по-дружньому, скажімо, взяв у заручниці, ніби відчуваючи гостру потребу показати їй усе з усіх можливих кутів, звільнивши почасти її тіло і розум. Заффі не вважала за потрібне просвіщати учителя щодо своєї фізичної цноти (якої її позбавили багато років тому); щодо геноциду євреїв, то — навпаки — вона була немов чистий аркуш. Ледве могла пригадати афіші, розклеєні влітку 1945 року на небагатьох уцілілих стінах у їхньому кварталі Теґель — незрозумілі як зображення (звалені в купи голі трупи), так і підписи («Це — ваша провина!»).

Жульєн Ферра добре знав, що в оточенні Заффі — ні в школі, ні вдома — на цю тему ніколи не говорили, але вважав себе в силах засвітити цей згаслий ліхтар, адже коли він вчився в Ліоні після війни, то обожнював кіно і щодня дивився повтори жахливих хронік і новин із Нюрнберзького процесу: докази провини німців, якими досхочу годували французів, аби переконати їх у їхній невинуватості. Тому під час похмурого уроку Історії, що тривав для Заффі цілісіньке літо, месьє Ферра (чи радше Жульєн) вважав за потрібне не опустити жодної деталі; тож дівчина дізналася про Кришталеву ніч, про те, як старих євреїв примушували спускати штани посеред вулиці (досі вона й не здогадувалася про обрізання), про золоті зуби, про мило з людського лою, про абажури з людської шкіри...

А ще про це.

Це дуже просто, це нечувано легко, — пояснював їй молодий учитель на канікулах, пестячи щойно народжені перса приголомшеної школярки. Воно ж таке мале, кошеня або кроленя — дещиця, майже ніщо. Береш за ніжки, достоту лікар під час пологів — кісточки легко вміщаються в коло між мізинцем і вказівним, дитинка висить голівкою вниз, розкачуєш її раз-два — і гоп! готово, череп м’якшає, все дуже легко, мати волає, голівка розбилася, залишаються бризки крові та мізків, маленькій істоті кінець — Aus, vorbei![22] — її викидають, регочуть і беруться до наступної жертви.

Заффі притуляє до себе Еміля. Дивиться на те, як він спить, милується чорними кучерями, що приклеїлися від поту до лобика. Спить він глибоко, однак крізь вузьку щілину поміж вій проглядає чорний півмісяць зіниць.

Вона заплющує очі.

Дивиться на есесівця, що робить цей рух — дитячі кісточки схоплені в коло між мізинцем і вказівним, коротке розгойдування, розмах, маленьке тільце б’ється об цегляну стіну або борт вантажівки або бруківку... і вона запам’ятовує цей рух, цей образ, стоп-кадр! Вона підходить ближче, дивиться на юного прекрасного есесівця — такого стрункого і дужого, у нього ж теж є тіло, авжеж, він — також тіло, яке ссало молоко в матері; Заффі не вдається роздивитись обличчя, вона бачить лише білі кулі очей, сталеві щелепи й вуста, зсудомлені гримасою сарказму — але тіло вона бачить добре, тож візьмемо тіло, воно поза часом, і Заффі з заплющеними очима наближається до нього, знімає чорні блискучі чоботи, мундир і штани, і поки вона роздягає його, тіло есесівця зіщулюється, розслабляється, м’якшає... і нарешті перетворюється на Еміля, що спить на руках у матері, у Заффі.

Вона притискає дитину до себе, її нудить, вона не відводить погляду від тоненької щілини оченят поміж вій, відчуває аромат його шкіри, чує його подих — а зовні вона чує клекіт паризьких птахів, на початку березня це лише голуби і горобці — «Повернися, Рафаелю! Чому ти поїхав?!».

Vati[23] немає вдома, він далеко, як і решта тат, як завжди, дивний цей світ без батьків, із чоловіків у містечку лишилися тільки старі і недоумки, хворі і божевільні, не враховуючи Fremdarbeiter[24], які обробляють поля, але це не чоловіки — це вороги-полонені, справжні чоловіки далеко, б’ються із ворогами, наш ворог — увесь світ, вороги оточують нас, прагнуть нашої смерті, отже, чоловіки захищають нас, надсилають нам листи, тому час жінок минає в читанні і перечитуванні листів їхніх чоловіків, які украй рідко повертаються до містечка, раз на рік у відпускну або мертвими в одностроях, як герр Зільбер, наш сусід, але з Vati інакше, однострою у нього немає, він не загине, бо глухий на одне вухо,