Шолохов Михайло - Тихий Дін. Книга третя, Шолохов Михайло

Повісивши до пічки промоклий дощовик, Григорій скрутив курити.

Прохір Зиков увійшов, поставив до ліжка гвинтівку, байдуже повідомив:

— Обозники приїхали. З ними тато ваш, Григоре Пантелейовичу.

— Ну! Годі брехати!

— Далебі. Окрім нього, наших хуторян, здається, шестеро підвід. Іди, зустрічай.

Григорій, накинувши шинель, вийшов.

У ворота, за вузду уводив коні Пантелей Прокопович. На бричці сиділа Дарка, закутана в сіряк домашнього валяння. Вона держала віжки. Спід мокрої відлоги сіряка блискала на Григорія вологою усмішкою, усміхненими очима.

— Пощо вас притаскало, земляки? — крикнув Григорій, посміхаючись, до батька.

— А, синку, живого бачивши! В гостину ось приїхали; не питавшись заїздимо.

Григорій на-ході обняв широкі батькові плечі, почав відчеплювати з барок посторонки.

— Не сподівався, кажеш, Григорію?

— Звичайно.

— А ми от в обувательських... Захопили. Набої вам привезли, — тільки воюйте.

Випрягаючи коні, вони перемовлялись уривчастими фразами. Дарка забирала з брички харчі та зерно коням.

— А ти чого приїхала? — спитав Григорій.

— З татом. Він у нас хворий, від спаса ніяк не очуняються. Мати забоялись: станеться щось, а він сам на чужій стороні...

Кинувши коням яскравозеленого, запашного пирію, Пантелей Прокопович підійшов до Григорія, спитався хрипким шопотом, неспокійно розширяючи чорні, з нездоровими кров'янистими білками, очі:

— Ну, як?

— Нічого. Воюймо.

— Чув брехню, нібито далі границі не хотять козаки виступати... Чи правда?

— Балачки... — ухильно відказав Григорій.

— Чого ж це ви, братця ? — якось відчужено й розгублено заговорив старий. — Як ясе так? А в нас старики сподіваються... Окрім вас, хто ж Дін-батька під оборону візьме? Якщо вже й ви — боронь боже! — не схочете воювати..* Та як же це так? Обозні ваші брехали... Баламутять, бісові діти.

Увійшли до хати. Зібрались козаки. Розмова спочатку в'язалась біля хутірських новин. Дарка, пошептавшись з господинею, розв'язала торбу з харчами, зготувала вечеряти.

— Кажуть, ніби ти вже з сотенних знятий?—спитав Пантелей Прокопович, опоряджаючи кістяною розчіскою зваляну бороду.

— Взводний я тепер.

Байдужа відповідь. Григорія діткнула старого. Пантелей Прокопович зібрав на чолі ложбини, покульгав до столу і, метушливо помолившись, витираючи полою чекменька ложку, ображено спитався:

— Це защо така немилість ? Чи не догодив начальству ?

Григорієві не хотілось говорити про це в присутності козаків, досадливо ворухнув плечем.

— Нового прислали... З освітою.

— Так їм і ти служи, синку! Розпроціняться вони швидко. Ач, з освітою їм приспічило. Мене, мовляв, за германську дійсно просвітили, надісь більше від іншого, що в окулярах, знаю.

Старий явно обурювавсь, а Григорій кривився, скоса поглядав, чи не посміхаються козаки.

Зниження чина його не засмутило. Він радо передав сотню, розуміючи, що відповідальності за життя хуторян не нестиме. Та все ж самолюбство його було вражене, і батько розмовою про це зу$дмоволі завдавав йому прикрості.

Господиня пішла до кухні, а Пантелей Прокопович, відчувши підтримку в особі хуторянина Богатирьова, що прийшов саме, зачав хвилюючу його розмову.

— Виходить, справді думку плекаєте далі границь не ходити ?

Прохір Знков, часто блимаючи по телячому ласкавими очима, мовчав, тихо посміхався. Митько Коршунов, сидячи навпочіпки біля печі, обпікаючи пальці, закурював цигарку. Інші три козаки сиділи й лежали на лавах. На питання чомусь ніхто не відповідав. Богатирьов сумно махнув рукою.

— Вони за ці діла не дуже уболівають, — заговорив він гудучим густим басом. — Про них хоч у полі й травиця хай не росте...

— А нащо далі йти? — ліниво спитався хворобливий та сумирний казачок Ільїн. — Нащо йти ото? В мене он сироти по жінці зостались, а я піду здря життя втрачати...

— Виб'ємо з козацької землі — і додому! — рішучо піддержав його інший.

Митько Коршунов посміхнувся самими зеленими очима, закрутив тонкий пухнастий вус.

— А про мене, хоч ще п'ять год воювати. Люблю!

— ~ Вихо-одь!.. Сідлай! — загукали з двору.

— Ось бачите! — розпачливо скрикнув їльїн.— Бачте, люди добрі! Не встигли обсушитись, а там вже — "виходь" ! Знов, значить, на позиції. А ви говорите: границі! Які можуть бути границі ? Додому треба! Замирення треба добиватись, а ви говорите...

Виявилось, що тривога помилкова. Григорій, розлючений, увів у двір коня, без причини вдарив його чоботом у пах і, люто округливши омі, гаркнув:

— Ти, чорт! Ходи прямо!

Пантелей Прокопович курив на дверах. Пропустивши козаків, що заходили до хати, спитався:

— Чого зворушились? ч

— Тривога!.. Череду за червоних узяли.

Григорій скинув шинель, сів до столу. Інші, крехчучи, роздягались, кидали на лави шаблі, гвинтівки з ладівницями.

Коли всі полягали спати, Пантелей Прокопович викликав Григорія на двір. Посідали на ганку.

— Хочу побалакати з тобою. — Старий торкнув коліно Григорія, зашепотів: — Тиждень тому їздив я до Петра, їхній двадцять восьмий полк за Калачем зараз... Я, синку, піджився там непогано. Петро — він гожий, дуже гожий до хазяйства. Він мені чувал одежі дав, коня, цукру... Кінь справний ..

— Стривай! — суворо перебив його Григорій, опечений Здогадом. — Ти сюди чи не по це заявився?

— А що?

— Як — що?

— Люди ж беруть, Грицю...

— Люди ! Беруть ! — не знаходячи слів, люто проказував Григорій. — Свого мало ? Хами ви! 3а такі штуки на германському фронті людей розстрілювали...

— Та ти не сокоти!—холодно спинив його батько.— Я в тебе не прошу; Мені нічого не треба. Я нині живу, а завтра дуба дам... Ти про себе дбай. Скажи, на ласку,

який багатир знайшовся! Вдома одна бричка зосталась, а він... Та й чому ж нам не взяти в отих, котрі до червоних подались?.. Гріх у них не брати. А дома кожне личко 6 згодилось.

— Ти мені покинь це! А ні — я враз виряджу звідси! Я козакам пики бив за це, а мій батько приїхав грабувати мешканців! — тремтів і задихався Григорій.

— За це й з сотенних прогнали! — єхидно підсік його батько.

. — На чорта мені це здалось! Я і від взводу відмовлюсь!..

— А чом би ні! Розумний, розумний...

З хвилину мовчали. Григорій, закурюючи при світлі сірника, мельки побачив збентежене й ображене обличчя батька. Тільки тепер йому стали зрозумілі причини батькового приїзду. "Для цього й Дарку взяв, чортяка старий! Грабоване стерегти", — думав він.

— Степан Астахов об'явився. Чув? — байдуже почав Пантелей Прокопович.

— Як то? — Григорій навіть цигарку випустив з рук.

— А так. Виявилось — в полоні він був, а не вбитий. Прийшов справний. Там у нього одежі ті$ї і добра — сила силенна! Двома підводами привіз, — прибрехнув старий, хвастаючись, неначе Степан був йому рідний. — Оксану забрав і зараз пішов на службу. Гарну посаду йому дали. Етапним комендантом десь, здасться — в Казанській.

-т-Хліба багато намолотили? — перевів Григорій розмову.

— Чотириста мірок.

— Онуки твої як?

— Ого, онуки, голубе, герої! Гостинця б послав.

— Які з фронту гостинці! — тоскно зітхнув Григорій, а думкою був біля Оксани й Степана.

— На гвинтівку не роздобудусь у тебе? Нема зайвої?

— Нащо тобі?

— Для дому. І від звіря, і від лихої людини. Про всяк випадок. Патронів я цілий ящик узяв. Везли, — я й узяв.

— Візьми в обозі. Цього добра багато. — Григорій похмуро посміхнувсь.— Ну, іди спи. Мені на заставу йти.

Вранці частина полку виступила з хутора. Григорій їхав певний, що він присоромив батька і той поїде ні з чим. А Пантелей Прокопович, вирядивши козаків, хазяїном пішов до комори, поздіймав під повіткою хомути й шлейки: поніс до сво§ї брички. Слідом за ним ішла господиня, з обличчям, залитим сльозами, голосила, хапаючи за плечі:

— Чоловіче добрий! Голубе! Гріха не боїшся! Защо сиріт кривдиш? Віддай хомути! Віддай, ради господа-бога!

— Ну-ну, ти бога облиш! — накульгуючи, барбасив та відмахувався від баби Мелехов. — Ваші чоловіки в нас теж, надісь, брали 6. Твій ото комісаром, чи що?.. Відчепись! Раз "тво§ — мод — богове", значить — нишкни, не жалійся.

Потім, збивши на скринях колодки при співчутливій мовчанці обозників вибирав шаравари й мундири, которі новіші, роздивлявся їх проти світла, м'яв у чорних куцих пальцях, в'язав у клунки.

Поїхав він перед обідом. На бричці, набитій горою, на клунках сиділа, зщіливши тонкі губи, Дарка. Ззаду поверх усього лежав лазневий котел. Пантелей Прокопович вивернув його з плити в лазні, ледве доніс до брички і на докірливу увагу Дарчину:

— Ви, тату, і з г... не розстанетесь! — гнівно відповів :

— Мовчи, шалена! Буду я їм котел кидати! З тебе хазяйка — як з Грицька-поганця. А меній котел придасться. Еге ж!.. Ну, рушай! Чого губи розтріпала ?

Опухлій від сліз господині, що зачиняла за ними ворота, сказав добродушно :

— Прощай, жіночко! Не гнівайся. Ви собі ще наживете.

х

Ланцюг днів... Ланка, вкована в ланку. Переходи, бої, відпочинок. Спека. Дощ. Суміжні запахи кінського поту

та нагрітої шкіри сідла. В жилах від постійного напруження— не кров, а нагріта ртуть. Голова від недосипання важча за набій тридюймівки. Відпочити Григорієві, відіспатись ! А потім ходити м'якою ораною борозною плугатарем, посвистувати на волів, слухати журавлиний голубий суремний клич, ласкаво здіймати зі щок наносне срібло павутиння й невідривно пити винний запах осінньої, піднятою плугом землі.

А замість цього — розтяті лезами доріг жита. По дорогах юрби роздягнутих, трупно-чорних від кдряви полонених. Суне сотня, копитить дороги, залізними підковами мне жита. На хуторах любителі трусять сем'ї козаків, що пішли З червоними, шмагають нагаями жінок і матерів відступників.

Тяглися спустошені нудьгою дні. Вони вивітрювались ІЗ пам'яті, і жодна надія, навіть значна, не лишала по собі сліду. Будні війни видавались ще нуднішими, ніж минулої кампанії, може — тому, що все дізнано було раніше. Та й до самої війни всі учасники попередньої ставились Зневажливо: і розмах, і сили, і втрати — все, як рівняти з германською війною, було лялькове. Сама лиш чорна смерть, так самісінько, як і на полях Прусії, ставала на ввесь свій зріст, лякала й спонукала по тваринячи берегтися.

— Хіба це війна? Тільки сама подоба? Під германську, бувало, німець як сипне з гармати,— полки викошував упень. А зараз двох із сотні поранять, — втрата, кажуть ! — міркували фронтовики.

Проте й ця лялькова війна дратувала.