Анджей Сапковський - Відьмак. Час погорди

– Те, що я накажу, буде для тебе найкращим. Завжди. Й тому ти будеш мене слухати й виконувати мої доручення. Ясно? Зупиняй коня. Ми приїхали.

– Це та школа? – забурчала Цірі, зводячи очі на величний фасад будинку. – Це вже…

– Ані слова більше. Злізай. І поводься, як належить. Це не школа, школа – в Аретузі, не в Горс Велені. Це банк.

– А навіщо нам банк?

– Подумай. Злазь, я сказала. Не в калюжу! Залиш коня, для того є слуги. Зніми рукавички. У банк не заходять у рукавичках для їзди. Глянь на мене. Поправ берет. Вирівняй комірець. Вирівняйся. Не знаєш, що робити із руками? Тоді нічого із ними не роби.

Цірі зітхнула.

Слуги, які виточилися з воріт будинку й, гнучись у поклонах, прийняли коня, були ґномами. Цірі дивилася на них із цікавістю. Хоча так само низькі, кремезні й бородаті, нічим вони не нагадували її товариша, Ярпена Зігріна, чи його «хлопців». Слуги були старшими, однаково одягненими, ніякими. Й приниженими, чого про Ярпена та його «хлопців» у жодному разі було неможливо сказати.

Вони увійшли всередину. Магічний еліксир усе ще діяв, тож з’ява Йеннефер призвела до миттєвого й чималого заворушення, біганину, уклони, подальші смиренні вітання і декларації готовності до послуг, кінець чому поклала з’ява неймовірно товстого, достойно одягненого білобородого ґнома.

– Шановна Йеннефер! – загудів ґном, подзвонюючи золотим ланцюгом, що звисав з могутньої шиї значно нижче білої бороди. – Що за несподіванка! Й що за честь! Прошу, прошу, до кабінету! А ви – не стійте та не витріщайтеся! До роботи, до рахівниць! Вільфлі, мигцем до кабінету пляшку «Кастель де Нойф», року… Ну ти знаєш, якого року. Швиденько, одна нога тут, інша – там! Прошу, прошу, Йеннефер. Справжня радість тебе бачити. Виглядаєш… Ех, зараза, аж дихання спирає!

– Ти також, – посміхнулася чародійка, – непогано тримаєшся, Джанкарді.

– Ну, напевне. Прошу, прошу, до мене, до кабінету. Але ж ні, ні, пані вперед. Ти ж знаєш дорогу, Йеннефер.

У кабінеті було темнувато й приємно прохолодно, у повітрі висів запах, який Цірі пам’ятала з вежі писарчука Ярре, – запах чорнил, пергаменту й куряви, що вкривала дубові меблі, гобелени й старі книжки.

– Сідайте, прошу, – банкір відсунув від столу важке крісло для Йеннефер, кинув на Цірі зацікавлений погляд. – Гммм…

– Дай якусь книжку, Мольнаре, – недбало сказала чародійка, зауваживши погляд. – Вона любить книжки. Сяде собі в кінці столу й не заважатиме. Правда, Цірі?

Цірі вирішила, що підтвердження непотрібне.

– Книжку, гм-гм, – задумався ґном, підходячи до комоду. – Що тут у нас є? О, прибутково-видаткова книжка… Ні, це ні. Мита й портові збори… Теж ні. Кредит і рамбурс? Ні. О, а це звідки взялося? Холера його знає… Але, мабуть, якраз буде. Прошу, дівчинко.

Книжка мала назву «Physiologus» і була дуже старою й дуже подертою. Цірі обережно перегорнула обкладинку й кілька сторінок. Праця та її зацікавила відразу, бо в ній ішлося про загадкових потвор та бестій і було повно гравюр. Наступних кілька хвилин вона намагалася ділити цікавість між книжкою і розмовою чародійки й ґнома.

– Маєш для мене якісь листи, Мольнаре?

– Ні, – банкір налив вина Йеннефер і собі. – Жодних нових не було. Останні – десь місяць тому – я передав, як було домовлено.

– Я їх отримала, дякую. А чи часом… ніхто тими листами не цікавився?

– Тут ні, – посміхнувся Мольнар Джанкарді. – Але цілишся ти у вірний бік, моя дорогенька. Банк Вівальді проінформував мене, що листи намагалися відслідковувати. Їхня філія у Венґерберзі також викрила спробу відслідковувати операції на твоєму приватному рахунку. Один із працівників виявився нелояльним.

Ґном замовк, глянув на чародійку з-під кущистих брів. Цірі нашорошила вуха. Йеннефер мовчала, граючись своєю обсидіановою зіркою.

– Вівальді, – продовжив банкір, понизивши голос, – не міг чи не хотів проводити слідство в цій справі. Нелояльний і податливий на підкуп клерк упав з п’яних очей у рів і втонув. Нещасливий випадок. Шкода. Надто швидко й необачно…

– Мала шкода й короткий жаль, – підібгала губи чародійка. – Я знаю, кого цікавили мої листи й рахунок, слідство у Вівальді не було сенсаційним.

– Якщо ти так вважаєш… – Джанкарді почухав бороду. – Ти їдеш на Танедд, Йеннефер? На той загальний з’їзд чародіїв?

– Авжеж.

– Щоб вирішувати долю світу?

– Не перебільшуй.

– Різні плітки ходять, – сухо сказав ґном. – І різні речі відбуваються.

– Які ж, якщо не таємниця?

– З минулого року, – сказав Джанкарді, гладячи бороду, – я спостерігаю дивні рухи в податковій політиці… Я знаю, тебе воно не цікавить…

– Кажи.

– Подвоєно розмір поголовного та гіберни, податків, які стягують безпосередньо військовою владою. Усі купці й підприємці додатково мусять платити в королівську скарбницю «десятий грош», цілком новий податок, один грош з кожного нобля обігу. Ґноми, ельфи, половинчики й гноми платять, крім того, збільшено пільгове та подимне. Якщо проводять вони торгівельну чи ремісницьку діяльність, обтяжені зверху того обов’язковою «нелюдською» донацією, у розмірі десять зі ста. Таким чином, я віддаю у скарбницю понад шістдесят відсотків прибутку. Мій банк, враховуючи усі філії, дає Чотирьом Королівствам шістсот гривень щорічно. До твого відома: це майже в три рази більше, ніж можний герцог чи граф платять кварти з чималої королівщини.

– Люди донацією на військо не обтяжені?

– Ні. Платять лише гіберну й поголовне.

– А тому, – покивала чародійка, – це ґноми й інші нелюди фінансують кампанію проти скойа’таелів, яка точиться у лісах. Я сподівалася на щось таке. Але що податки мають спільного зі з’їздом на Танедді?

– Після ваших з’їздів, – пробурмотів банкір, – завжди щось відбувається. Зрештою, цього разу сподіваюся, що буде навпаки. Розраховую на те, що з’їзд ваш приведе до того, що відбуватися перестане. Дуже був би я радий, наприклад, якби припинилися ці дивні стрибки цін.

– Кажи ясніше.

Ґном розлігся у кріслі й сплів пальці на прикритому бородою череві.

– Я працюю у моїй галузі пару-другу років, – сказав. – Достатньо довго, щоби навчитися пов’язувати деякі рухи цін із деякими фактами. А останнім часом дуже зросли ціни на дорогоцінне каміння. Бо на нього є попит.

– Перетворюють готівку на дорогоцінності, щоб уникнути втрат через стрибки курсів і паритету монет?

– Це теж. Каміння має і ще одну чималу перевагу. Капшучок діамантів на кілька унцій, що поміщається у кишені, відповідає вартості якимось п’ятидесяти гривням, а така сума в монеті важить двадцять п’ять фунтів і займає чималий мішок. Із капшуком у кишені тікається