Шевчук Василь - Григорій Сковорода, Шевчук Василь

— А в нас немає вчителя...

Григорій змовчав. Немов лихвар у скрині з грішми, порпався у книжковім золоті, не помічаючи ні плину часу, ні нетерплячки, яка трясла Ляшевецького і не давала йому на місці встояти.

Нарешті намісник узяв Сковороду за руку й сказав рішуче:

— Ходімо, я покажу тобі наш монастир. А фоліанти ці ніде не дінуться. Після шкільного дзвону хоч і щодня приходь сюди й читай до вечора. А не вгамуєш спраги, бери свічки й лишайся на ніч! Тут навіть є де виспатися.

Хоч хресний хід мав відбутися завтра, уже сьогодні було у Лаврі людно, мов у Лубнах на ярмарку.

Притихлі, боязкі і невимовно вражені громаддям мурів, храмів, прочани вешталися по монастирю, молились богу, кланялися, благословлялися ледве не в кожного зі святих отців, купували свічі, хрестики й всілякий інший дріб'язок, який захистить їх од хвороб і недругів, бо він із такого місця, яке угодне богові й до неба ближче, ніж їхні грішні села.

Не звертаючи на цю юрбу уваги, Ляшевецькии розповідав Григорієві про заснування Лаври, про оборону її в часи Лжедмитрія. А як минули ставок, зарослий вербами, і підійшли до храму, узяв під руку гостя й благоговійно мовив:

— Собор Успенія. Каплицю бачиш? Під нею лежать останки царя Бориса Годунова, його дружини, дочки та сина...

Невдовзі він зупинився перед новою церквою.

— А цю воздвиг наш землячок Олекса Розум, граф РоЗумовський. Позаторік її освячували. Була сама імператриця... Ти б на Олексу глянув! Аристократ, вельможа. Весь у шовках та золоті. Імператрицю водив під ручку, ганяв міністрів, немов зайців солоних...

Він говорив неголосно, але з такою задрістю, що аж спітнів, захекався.

— Тобі давно, напевне, впіскопія сниться? — пожартував Григорій.

Але намісник не засміявся, не відповів так само жартом, а набундючився і мовив мрійно:

— На все є воля божа... Якщо він схоче, пошле й таку велику милість...

— А як синод?

— У синоді люблять мене за проповіді... й за подарунки... — Перехрестився і перевів розмову на інше: — У цьому храмі Смоленська божа мати. До неї йдуть із усіх кінців Росії. Бо чудодійна. Торік зцілила двох біснуватих і трьом жінкам безплодним послала чад, лицем на неї схожих...

— Кириле, ти, бачу, знову не впізнаєш мене, — сказав Григорій весело. — Я ж не прочанин...

— Ти що, не віриш?!

— Ні, вірю, вірю, — засміявся Сковорода. — Такі ченці зцілити можуть не те що жінку, а й смоківницю!

Кирило звів докупи брови, тріпнув сердито "німбом" і... осміхнувся.

— А ти йоржистий, як і колись.

— Та й ти нівроку був на язик.

— За десять років обчоргав, стер. Вже як стара мантачка, — зітхнув намісник скрушно. — Гадаєш, легко годити богу й людям?

— То не годи.

— А сан? А звичка жити в постійній шані, славі? А недалека старість?

— Од всього найдорожчий душевний мир і спокій.

— Душевним миром не будеш ситий, Грицьку.

— Не в ситості, Кириле, щастя, а в сродній праці, в певності, що ти живеш по правді, не робиш шкоди іншим і не даєш нікому й свою мервити душу.

— Та ж світ — не рай, — не приставав на те намісник. — Тут кожен рве собі. Кричать про совість, душу і про любов до ближнього, самі ж, що можуть, тягнуть. А я, по-твоєму, стояти мушу збоку, дивитися й ковтати мовчки слину? Ні, красно дякую! Нема дурних... От як усі так житимуть, тоді і я, будь ласка.

— Ти ж проповідник, пастир!

— Я й проповідую, картаю жадібність, нечесність, підлість і всі гріхи на світі.

— А сам?

— А сам живу, як можу!

— І люди вірять твоїм словам-облуді?

— Не знаю. Плачуть...

— З горя?

— Піди спитай...

Почувся шум, квапливі кроки, гомін. Прочани кинулися, неначе вівці, до головної брами, стовпилися між трьох церков. Поволі стихли, дали комусь дорогу.

— Що там таке?

— Ідуть молитись схимники, — сказав намісник глухо. Невдовзі з натовпу, що розступивсь побожно, з'явилася юрба ченців, одягнених у широченні чорні опанчі, що на п'ять ліктів волочилися по землі. На головах високі чорні каптури. В руках не жезли, а кілки. На шиї в кожного по дзвону, та ще й з вірьовкою. Сумами, іконами, книжками усі обвішані...

— Дорогу, дорогу святим отцям! — лунало грізно в натовпі.

Григорій плюнув. Серед "святих" він упізнав кількох ченців, що обжиралися недавно в лаврській трапезі і реготали з радості, що мають з кого дерти.

— Це лицеміри, мавпи! — промовив гнівно.

— Мені пора до церкви, — сказав намісник поспіхом. — Зайди до келаря, нехай тобі дасть келію.

— Якщо дозволиш, я заночую в бібліотеці, в куполі.

— Ночуй, будь ласка! Там є тапчан і ковдри...

Ляшевецький хотів сказати ще щось, але махнув рукою і поспішив до храму, в який вливалася ріка прочан та схимників.

Дзвонили дзвони, кликали молити бога, каятися. Спускалися вже прохолодні, передосінні сутінки... Вповзала в душу темінь...

Він повернув до трапезної.

Худий хлопчак-послушник, що готував вечерю, покірно вислухав бажання гостя, узяв дві свічки і, запаливши одну З них, подав обидві Сковороді.

— Вечерю вам принести? — спитав байдужим, мов потойбічним, голосом.

— Не треба, дякую.

У книгозбірні було вже зовсім темно. Подибавши старий свічник, Григорій накапав у нього трохи воску, поставив свічку й пішов розшукувати тапчан. Той причаївся в ніші, за невеликим столиком, заваленим сувоями паперу, книгами. Були тут навіть і каламар, і пера. У каламарі, правда, давно вже висохло, як у пісках пустелі...

Григорій скинув торбу, каптан і чоботи, які йому подарував Микита у Переяславі, ліг на тапчан і взяв зі столу найближчу книгу. То був Еразм, великий світоч істини, свободи духу, братства. Григорій почав гортати його блискучу "Похвалу глупоті", яку читав ще в Академії. Та з голови не йшли ченці, намісник, прочанські юрби і все, що чув та бачив за ці півдня, прожиті в Лаврі. О господи, Ісусе, сину божий, якими сталії нині твої апостоли, твої пророки й слуги! Денно і нощно вони у храмах моляться і безперервно барабанять у псалтир. Церкви будують, монастирі, каплиці. Бредуть поклонниками в Єрусалим... З обличчя — святі, а в серці — найбеззаконніші! Честолюбці, звідники, немилосердні і нетерпимі... О, лицеміри!

Поклав Еразма. Тремтливий вогник свічки замиготів, заблимав. Підмостив каптан під голови, зручніше влігся і взяв одразу кілька книжок. Плутарх... Сенека... Ціцерон... Воістину жива криниця мудрості!

Заснув під ранок, уже після других півнів.

ЇЇ одразу вийшов на тополину вулицю свого села.

Було якесь велике літне свято. Люди ходили з пляшками й скляницями в руках, сміялися, співали, плакали і пританцьовували. Йому дали великий келих меду й червонобоке яблуко. Музики тнули горлицю, здіймався вихром танець...

І раптом він опинився в палаці, де веселилися напудрені та кучеряві пани і панії. Манірні, хитрі, жадібні, вони всміхались лагідно одне до одного, знімали маски і милувалися своєю випещеністю перед великим дзеркалом... Здякзлося, Григорій був для них невидимим, безплотним духом...

Нарешті якась незнана сила ввела його у величезний прекрасний храм. Т вік удвох з дияконом почав служити літургію. На хорах півчі вели протяжно: "Святий боже, святий кріпкий, святий безсмертний, помилуй нас..." .Тим часом батюшка ходив по церкві з тацею і виривав із рук прочанок їроші, а дяк витрушував кишені й гамани чоловіків.

Нараз запахло паленим. Григорій зайшов в олтар і зупинився вражений. Попи й ченці тут жерли м'ясо звірів та різних птахів. А ті, кому було замало цього, над величезним вогнищем пекли людину в чорному. Григорій з жаху крикнувПрокинувся. Лежав, облитий липким холодним потом, і намагався згадати, де він.

Бібліотекою вже походжав світанок. В одному з вікон горів рожевий відблиск...

Згадав — і стало лячно. За світ, за себе, за рідний край, який покинув так нерозважно в тяжку, недобру пору. Минуло літо волі, спадало з дерева останнє листя прав... Порозбігалися, неначе миші з корабля! Мерщій у нори, в нори. Сини народу, великомудрі голови! А хто ж заступиться за бідолаху смерда, хто стане щитом червленим між ним і паном, научить правди, істини, яку ховають дуки за сімома замками?

Схопився з ложа, оглянув із жалем книжкове царство й почав збиратися. Одразу стало на серці легко, вільно. І так завжди. Коли доходив якогось рішення, робився сам спокійним, на думку й слово гострим, готовим знести, витримати безкраї версти, злигодні, самотність, спрагу, голод.

Спустився вниз, у трапезу. Хтів попросити окраєць хліба, але роздумав. Послушник спав на лаві, самому ж брати ніяково. Щоб не збудити хлопця, зняв обережно защіпку і, прочинивши важкі окуті двері, вийшов на критий ганок.

Між верб над сонним ставом сірів туман. На моріжках довкола, прославши свити, спала прочанська чернь. Подекуди уже блукали люди. Хтось умивався біля криниці, з кадуба. Дідок із борідкою, як у старого цапа, стояв навколішки й молився, дивлячись на золоті хрести, що вже горіли у скісних перших променях...

Надівши шапку, Григорій збіг по вогких сходах ганку й попрямував до брами.

Похмурий страж у рясі, але при шаблі та двох пістолях, одсунув мовчки засув і пхнув ногою двері. Григорій вийшов. Примруживши від сонця очі, дихнув на повні груди. В дорогу, в ірій!

Благословен великий шлях додому! А там і вмерти легше, як на чужині жити.

СІТЬ П'ЯТА

Хто б міг подумати, що Іосаф не забув про нього. Минуло стільки років, а він згадав, переступив через усі незгоди й послав отця Гервасія знайти нетягу-вчителя і запросити в Харків. Ще й передав через Ігумена, що дозволяє вчити спудеїв так, як він вважа за краще. Дива, та й годі! Чи то за цих шість років змінився світ, чи то владика ЗДРУЖИВСЯ більше з мудрістю, як сів епіскопом у місті Бєлгороді... А може, те і се. День проживеш і то стаєш немовби зовсім інший. Людина вічно вчиться, й життя одного мало, щоб осягнути все, пізнати світ до краю... В Колегіумі його уже чекали.

— Григорій Савич? — спитав префект, підводячись, як тільки Сковорода переступив поріг заваленої книжками келії. — Кордет Лаврентій, — подав він руку і посміхнувся болісно: — Смиренний інок, любитель муз та вчитель філософії.

У нього був дзвінкий, приємний голос, блискучі карі очі й різкі хлопчачі рухи.

— Тут нам про вас розповідав Гервасій. Сідайте, прошу...

Він прогорнув на лаві трохи місця, розвів руками, мов вибачаючись за цих настирників у шкіряних оправах, і повернувся за свій незграбний дубовий стіл.

— Ви чули? Росіяни при Кунерсдорфі ущент розбили Фрідріха!

— То й що?

— Та це й для нас вікторія, бо там же б'ються полків чотири козаків!

— А скільки вдів та сиріт лишила нам ця перемога в Пруссії?

Кордет замислився.