Шевчук Василь - Син волі, Шевчук Василь

Тільки, на жаль, втрачається художня сила... Я, що прожив так довго на Україні, і то не все уловлюю... Коли б ця річ була написана доступною для всіх нас мовою, воістину їй не було б ціни!

--— Так, так, — підтримала його княгиня, онука графа-гетьмана, що зберігав у шафі батіг свого дитинства. — Все зрозуміло начебто, а глибина поезії лишається поза душею...

— Можливо, ця поезія для інших душ... — підкинув слівце І Базіль. Підвівся і поспішив туди, де звик шукати найвищий смисл свого буття, — в буфетну.

— Інші — всі неписьменні, — не поступилася стара княгиня.

— Поезія без читача — це той же голос, що вопіє в пустелі, — промовив князь.

— "Кобзар", папа, читають всюди, — втрутилася княжна Варвара.

— І переписують, щоб мати власний, — підтримала її Глафіра.

— Де? Тут, — підвівся князь. — А вся Росія-матінка що-небудь відає про ці чудові вірші? Тож-то й воно! Що толку з того, що ми поплачемо з біди людської? Треба будить Росію, всій розкривати очі на те, що рабство — анахронізм!.. Пробачте, я вже піду... Спасибі за гарний вечір!

Княгиня теж устала.

— Варваро, донечко, ти проведеш мене до спальні? — мовила, коли княжна збиралася заволодіти гостем.

Варвара згасла, ніби згадала враз, що їй уже за тридцять і що давно одквітла її дівоча днина.

— Я мушу йти, — озвалась журно. — Подумайте над тим, що мовив тут князь Рєпнін. Він не завжди був таким анахоретом... Знає людей і світ.

— Спасибі. Я подумаю.

— Ми мало так знайомі, проте я вже упевнена, що бог вам дав не тільки значний талант, а й розум такої ж сили.

--— Дякую за добре слово. Розум — це рідний брат таланту...

Уже в своєму флігелі (він ще не жив ніколи в таких розкішних апартаментах!) Тарас зітхнув полегшено. Ліг на м'яке широке ліжко, заслане тонким, з мережкою по всьому краю, простирадлом, і стомлено заплющив очі... Чудна княжна Варвара!.. Мудра і через те нещасна, мабуть... Кого вона в цім вавілоні мойсівському (бо ж там збираються усі достойніші пани-сусіди) могла зустріти собі до пари? Одні собачники та мочеморди!.. Є, правда, двоє-троє із офіцерів, скажімо, Яків де Бальмен, та й ті весь час у війську та у походах... Яків йому сподобався чи не найбільше. Граф, офіцер, а щира душа!.. Не сподівався зустріти тут таких панів, такий прийом. Скажи комусь, що в домі князя його приймають, мов брата рідного, то не повірять... Яка дочка!.. Яка Глафіра!.. А Ганна, Ганна, що чарувала всіх на балу у Мойсівці!.. У неї диво-очі, якісь аж чорно-сині! І вся вона... Він намалює її портрет, він скаже їй... Хай подумки... Заснути б швидше, може, вона присниться... Бідна княжна Варвара... Щось є у ній... Розумні й до болю чесні очі...

Тихо поплив у них, як в озеро...

...Вперше він зрозумів, що не байдужий княжні Варварі, коли вона приревнувала його прилюдно до вихованки. І це злякало. Не тим, що так боявся дівочих чар, а тим, що знову щемно згадав Суботів і козака Яременка, який хотів хоч перед смертю гульнути з шаблею на вороному. Здавалося, сама всесильна доля (а може, біль України!) ведуть його до того, щоб він з'єднав людей в однім палкім пориві до визволення з-під чорних сил кріпаччини й самодержавства!.. Дивно, що навіть князь з презирством мовить про поневолення селян панами... А Лукашевич, Капніст, Закревський... Віктор. Платон помовчує і, кажуть, сам на стайні б'є кріпаків. Платон навряд чи стане за долю краю рідного... А втім, натхнений Ганною... Далась тобі та Ганна!.. Жінки в ділах історії відіграють активну роль... Гадаєш, правнучка Кирила-гетьмана підніме панство?.. Мабуть, вона сама собою і не спроможеться, а той, хто з нею, ніби духовне віно, візьме права... Ой, не сміши! Яке було гетьманство, такі й права!.. І все-таки для тих, хто звик дивитися цареві в рот і визнав права й закони лише з його благословення, Кирило — справжній гетьман...

Жбурнув сердито пензель. І лізе ж до голови таке дурне!.. Чому — дурне? Коли ти їй до серця, вона — тобі... Мені до серця Ганна, чужа дружина. Стрів би її п'ять років тому, коли була ще дівчиною!.. Вона пішла б, гадаєш, за кріпака?.. Проклятий світ, прокляті люди! А ця піде за вільного, але простого, бідного?.. Ну... твій талант... Що мій талант?.. Багатство... Він мій лише наполовину!.. А чий же ще?.. Народу, краю рідного! Я їй такий до серця, а як підніметься зі дна душі моєї усе, що там зібралося, як потече сторіками по Україні, вона мене жахнеться, мов юродивого! Я їм читав. написане уже давно, а те, що вирвалося у Березані, як повернувся з мандрів на Запорожжя та Чигиринщину, не прочитаю, навіть не покажу. Це не для них. Для інших душ, як мовив княжич. Платону навіть не прочитав... То буде потім... Потім? А зараз осліп кинутися, мов у жертовне вогнище?.. Коли для краю рідного, усяка жертва виправдана й свята по суті! Може, це ще й приємна жертва... Стати — хай тимчасово — власником кріпацьких душ?.. Ти можеш їх не взяти... Вона візьме! Для неї це хоча й огидний, та все ж природний суспільний стан... А як же її слова?.. Слова й діла не завжди одне і те ж. Поговорити можна. А щоб звільнити, знищити несправедливість — замало слів, потрібне чесне діло!..

Узяв тоненький пензель, змішав дві фарби й легко торкнувся копії, яку, вважай, закінчував. Князь мов дививсь на нього і водночас — крізь нього, неначе він був духом, а не людиною із плоті й крові. Це нервувало, муляло. Коли б не знав живого або хоча б не вірив його словам, сказав би зараз без етикету цьому вельможі... Брат декабриста, нині опальний князь... У них свої рахунки з самодержавством... І це вже щось. Для доброго, святого діла нема дрібниць, все має піти на користь справі!..

— Пане, пани вас кличуть на вечоровий чай, — несміливо сказала дівчина, яку недавно взяли з села в покоївки.

— Я вже казав тобі, кирпата, що я не пан! — обурився Тарас укотре. — Художник я, але не пан. Такий, як ти. Збагнула?

— Так не буває, щоб пан та був людиною. Чи те, чи те...— всміхнулася лукаво дівчина

Ця філософська думка, що визріла десь у глибинах його народу, попала прямо в серце. Або ти пан, або людина. Третього не може бути...

— То ви прийдете чи вам сюди принести?

— Прийду, прийду. Лише помию руки.

Дівчина нечутно зникла, а він стояв і вдумувався в страшні слова, промовлені йому дитинними її устами. Можливо, вона вкладала у них простіший, звичайний зміст і йшлося в них про пана та кріпака; для нього ж вони лунали мов одкровення. Як же йому, сердезі, жити між двох світів, як поєднати, злити ці два світи для себе і для борні!..

Варварі нетерпеливилося, й вона прислала знову покликача.

Вже за столом, за чаєм, Базіль йому й собі знай підливав міцного рому, й тому невдовзі вони удвох із княжичем дійшли такого стану, коли їх, зрілих уже людей, враз потягло на витівки, як хлопчаків. Княжна хотіла угамувати, проте Базіль відтрутив її з рішучістю, достойною якогось ліпшого застосування:

— Варет, будь ласка, не заважай! У нас з Тарасом чудовий настрій, і ти не псуй його своїми проповідями!

Княжна як стій насумрилася. Дивилася у чашку з чаєм, і це чомусь Тарасові здалось смішним, ба навіть вартим кари. Він підморгнув до молодого князя і помінявся із ним місцями, аби сидіти біля Глафіри. Дівчина йому всміхнулась мило й сказала зовсім тихо, щоб не почув ніхто, крім нього:

— Варвара буде гніватися...

— Заради вас я згоден на будь-які тортури!

— Я — третій зайвий, — сказала сумно дівчина.

— Вас це гнітить?

— Можливо... Гляньте, гляньте, Варвара зблідла... — прошепотіла Глафіра злякано.

— А може, я тут зайвий? — спитав Тарас.

— Ще ні, — зробилась ураз серйозною. — А втім...

— Гадаєте, княжна Варвара...

— Схоже. І це вже крутить у носі князеві й старій княгині…

— Ви так висловлюєтесь, неначе пишете байки чи ще якусь сатиру.

— Я ж родичка, хоча й далека, Миколи Гоголя.

— Та ну?!

— Тихіше! На нас і так вже дивляться...

Опісля чаю Тарас із княжичем затіяли гру в сліпу бабу, і в салоні знявся такий гармидер, якого тут, напевно, ще не було з часів Кирила Розумовського, що збудував палац і все довкола нього. Княгиня й князь уже пішли в свої покої, і не було кому спинити чи втихомирити підвипилих санкт-петербурзьких жартівників. Варвари вони обоє дружно не помічали, й та навіть мусила сама ходити салоном з зав'язаними очима й ловити спритну молодь. Глафіра їй піддалась навмисне, і це княжну обурило. Вона зняла шовкову хустку, тицьнула її Глафірі, пішла в куток і сіла в глибоке крісло. Можливо, іншим разом це вплинуло б на запальних гравців, а зараз ніхто на те і не звернув уваги. Глафіра так старанно виконувала свою комічну роль, що весь салон перетворився скоро в якесь погромище...

Першою прийшла до тями мадемуазель Рекордон, гувернантка малих княжат. Вона нараз спинилася, оглянулася із явним жахом і запитала:

--— А нас за етот шалость не будут трошки висєч?

Гра припинилася. Базіль зібрався був засміятися, та передумав і став знімати пояс і заголяти свою гладку широку спину.

— Я першим іду на стайню, — мовив, удаючи і страх, і виклик долі.

Жарт не підтримали. Глафіра знайшла очима княжну Варвару й теж заховалася в глибоке крісло. Учитель Штрандман метнувся наводити в салоні лад, так ніби й справді всім їм загрожувало шмагання на княжій стайні.

І тут Тарас, щоб розігнати гнітючий настрій, озвався знову весело:

— Сідайте всі, панове, я покажу сільське весілля в лицях!

Підбадьоріла публіка сяк-так вмостилася, і, напустивши на себе виду старого батюшки, Тарас почав "виставу":

— А підійдіть-но ближче, новопре... тьху!.. суть новобрачні й станьте по праву руч, бо я по божій милості кривий на ліве око й не ощущаю оним живую плоть... Чому одразу четверо?

— Нас двоє, батюшко,— защебетав Тарас жіночим голосом. І знову басом:

— Зрю, зрю, но токмо не ворушіться і не вмножайтесь!..

— Господи, то як же їм без діток!.. — заголосив Тарас бабусею.

Всі засміялись...

Раптом княжна звелась на ноги і гнівно мовила:

— Тарасе, як ви можете! Поет-пророк, якому доля випала благовістити своїм братам по вірі й по народові, ви тут блазнюєте, жбурнувши свій святий вінець під ноги! Молюсь за вас, а ви, Тарасе...

У повній тиші, вражений її словами, Тарас підбіг до неї, схопив бліду, тремтячу руку й поцілував.

Княжна спахнула. Очі її взялись туманом.

— Ну як...