Ольга Кобилянська - Людина, Ольга Кобилянська

до­до­му. Лед­ве що замi­чала поз­до­ров­лен­ня де­яких знай­омих газ­дiв…

***

Чотири днi пiз­нi­ше, як­раз о тiй са­мiй по­рi, зат­ри­мав­ся знов вi­зок па­на лiс­ни­чо­го бi­ля по­меш­кан­ня Оле­ни. Вiн ви­скочив ско­ро i зняв її. Во­на не суп­ро­тив­ля­лась сьому. Ви­глядала ду­же втом­ле­на, вiд­по­вi­да­ла од­на­че при­вiт­но й ла­гiдним го­ло­сом. При про­щан­ню вiн по­цi­лу­вав знов у ру­ку, а во­на про­си­ла йо­го при­хо­ди­ти.

- Розумiється! - клик­нув вiн ра­дiс­но, - i то так час­то, як час­то поз­во­ли­те…

З то­го ча­су ста­ла Оле­на до­ма сум­на, мов­ча­ли­ва. Во­на бу­ла драж­ли­вi­ша, як упе­ред, ба не раз аж рiз­ка. Час­то трапля­лось, що, ко­ли Iри­на нес­по­дi­ва­но ви­мов­ля­ла йо­го iм'я, Оле­на уни­ка­ла її пог­ля­ду. Мо­ло­да жiн­ка ба­чи­ла, що з нею дiє­ться щось за­мiт­не, од­на­че не пи­та­ла. Зна­ла до­во­лi, що за­го­во­рить во­на лиш то­дi, ко­ли са­ма за­хо­че…

Одного дня спи­та­ла її рад­ни­ко­ва, ко­ли бу­де вже раз [32] пи­са­ти до но­во­го влас­ти­те­ля в спра­вi орен­ди.

- Пождiмо ще, ма­мо, - вiд­по­вi­ла зне­хо­тя i не­мов задиви­лась за чи­мось у вiк­но.

- Ще жда­ти? Таж ти го­во­ри­ла ме­нi про се ще пе­ред дво­ма тиж­ня­ми; я не вi­рю, що­би до­жи­дан­ня при­нес­ло нам який-не­будь ря­ту­нок.

- Може, ма­мо. Мо­же, й при­не­се. Я бе­ру се на се­бе. Радни­кова за­до­во­ли­лась. Во­на зна­ла, що ся дiв­чи­на не го­во­ри­ла нi­ко­ли на вi­тер. Iри­на, що як­раз у тiй хви­лi увiй­шла до кi­мнати, по­чу­ла ос­тат­нi сло­ва.

- Що ти знов бе­реш на се­бе, Олен­ко? - спи­та­ла жур­ли­во. - Мо­же, знов тi утяж­ли­вi гаф­ти? Ли­ши їх; зап­ла­та за них над­то вже мi­зер­на!

- Вас бе­ру на се­бе! - вiд­по­вi­ла в то­нi, нi­би жар­тов­ли­вiм.

Iрина прис­ту­пи­ла й со­бi до вiк­на, i її пог­ляд за­дер­жав­ся на сест­ри­нiм ли­цi. Виг­ля­да­ла зму­че­на, а по­пiд очi виступи­ли­ перс­те­нi. Во­на зна­ла, що сест­ра тер­пi­ла на без­соннiсть.

- Дуже сум­ний ота­кий осiн­нiй краєвид на рiв­ни­нi! - вiдi­звалась Оле­на, що­би по­вер­ну­ти роз­мо­ву на що iн­ше. I дi­йсно. Над­во­рi бу­ло ду­же сум­но. В го­ро­дi [33] вид­но бу­ло са­до­ви­ну, чор­ну, сум­ну, без лис­тя, а вi­тер так i здiй­мав су­хе лис­тя вго­ру й уно­сив усе да­лi.

Дрiбонький до­щик сi­яв не­ус­тан­но вже з са­мо­го ран­ку. На го­лих по­лях виг­ля­да­ло пус­то i глу­хо. I во­рон не бу­ло вид­ко, як зви­чай­но: десь та­кож по­ще­за­ли, мо­же бу­ти, полетi­ли­ в лiс…

- Маю то­бi пе­ре­да­ти поз­до­ров­лен­ня, Оле­но, - за­го­во­ри­ла Iри­на по якiй­сь хви­ли­нi, пiд час кот­рої обi мовч­ки задиви­лись на краєвид. Оле­на спа­ле­нi­ла i пе­ре­ля­ка­лась.

- Вiд Фельса. Я бу­ла в учи­те­лiв i по­ди­ба­ла там йо­го.

- Так? - обiз­ва­лась Оле­на, од­на­че обер­ну­лась у сiй хви­лi до сто­ли­ка i чо­гось шу­ка­ла. Рiв­но­час­но вий­шла з кiм­на­ти рад­ни­ко­ва, кот­ру вик­ли­ка­ла най­мо­лод­ша донька.

- Що ж вiн там ро­бить?

- Не знаю. Ос­та­неться там, прав­до­по­дiб­но, аж до ве­чо­ра. До­жи­дає вчи­те­ля, що поїхав у мiс­то на яр­ма­рок i має йо­му щось при­вез­ти. Ме­нi ви­диться, Оле­но, - до­да­ла по хви­лi, - що вiн iн­те­ре­сується то­бою.

- Так? - ска­за­ла во­на зво­ру­ше­ним то­ном. - I що ж, Iрин­ко?

Iринка здвиг­ну­ла пле­чи­ма.

- Вiн доб­рий чо­ло­вiк, але ду­же ог­ра­ни­че­ний…

- Ну, так, але все ж та­ки вiн має до­хо­ди; а го­лов­на рiч: вiн доб­рий чо­ло­вiк!..

Тривога i зди­во­ван­ня заг­ра­ли на­раз на ли­цi мо­ло­дої удо­ви­цi. Во­на не ро­зу­мi­ла сест­ри, од­на­че не мог­ла не зрозумi­ти­ то­ну, в кот­ро­му во­на се ска­за­ла.

- Здається ме­нi, що вiн пе­ре­сид­жує охот­но в жi­но­чiм то­ва­рист­вi, особ­ли­во в мо­ло­дiм… - ка­за­ла во­на да­лi звiльна, не зво­дя­чи очей iз сест­ри­но­го об­лич­чя.

- Був там ще хто? - спи­та­ла нес­по­кiй­но.

- Нi, але пог­ляд, кот­рим ме­не змi­ряв, упав ме­нi в очi. Оп­ро­че, що вiн нас об­хо­дить?

Чудна змi­на зай­шла в Оле­ни­нiм ли­цi. Її очi за­iск­ри­лись, i во­на ска­за­ла швид­ким i рiз­ким го­ло­сом:

- I чо­му б не мав вiн нас об­хо­ди­ти?

Молода жiн­ка за­мовк­ла та в наг­лiм пе­рест­ра­ху спус­ти­ла очi. В тiй са­мiй хви­лi прис­ту­пи­ла Оле­на до неї, вхо­пи­ла її за ру­ку i по­цi­лу­ва­ла.

"Я ж йо­го не люб­лю", - хо­тi­ли ви­мо­ви­ти її по­бi­лi­лi ус­та, од­нак, не ви­мо­ви­ли. Грудь її пi­дiй­ма­лась iз сильно­го зво­ру­шен­ня.

- Не ду­май зле про ме­не! - прос­тог­на­ла во­на трем­тя­чи­ми ус­та­ми.

- Не знаю нi­чо­го, - вти­хо­ми­ря­ла Iри­на, гли­бо­ко зворуше­на­.

- Менi дiється так, не­мов тiй со­ба­цi, що по­кiр­но зно­сить, як її ко­па­ють, - ска­за­ла Оле­на. Опiс­ля вiдт­ру­ти­ла сест­ри­ну ру­ку вiд се­бе i ско­ро вий­шла з кiм­на­ти.

Iрина ос­та­ла­ся од­на, i її очi звер­ну­лись, як i пе­ред­ше, на краєвид. Тим ра­зом уже не ба­чи­ла нi­чо­го. Так ли­ше блу­кали її очi без­цiльно, не­су­по­кiй­но, а нес­ка­зан­но важ­ке, сум­не чут­тя об­гор­ну­ло її ду­шу…

Що ста­ло­ся з дiв­чи­ною? Чи лю­би­ла Оле­на? Сьому не мо­гла во­на вi­ри­ти. Вже ж бу­ду­чи та­кою, якою во­на бу­ла, не мог­ла то­го по­лю­би­ти. А ко­ли б уже так ста­лось, то, бо­же ми­лий, яко­го ро­ду бу­ла ся лю­бов?..

Вона так i за­то­пи­лась у важ­ку за­ду­му, од­на­че не­ба­вом вi­двернулась на­зад вiд вiк­на. Ви­со­ка, струн­ка стать миг­ну­ла по­пiд вiк­на… На­че блис­кав­ка блис­ну­ла од­на дум­ка в голо­вi мо­ло­дої жiн­ки. Во­на ста­ну­ла не­мов уко­па­на на мiс­цi i слi­ди­ла три­вож­ни­ми очи­ма за сест­рою. Ах, во­на вже знає, ку­ди ся пря­мує. Во­на ту­ди йде! I дiй­сно. Оле­на йде ту­ди, щоб по­ба­чи­тись iз Фельсом…

Вона йшла звiльна, щоб ус­по­коїтись. Їй справ­дi дi­ялось, не­мов со­ба­цi, по­ка­ра­нiй за якусь про­ви­ну. Во­на па­ле­нi­ла, зга­дав­ши пог­ляд сест­ри, тої сест­ри, кот­ра до­сi в ню вi­ри­ла. Во­на вiд­чу­ва­ла, що з пос­та­но­вою ста­тись йо­го жiн­кою ут­ра­ти­ла теє щось, що її обе­рi­га­ло до­те­пер вiд уся­кої брех­нi, вiд уся­кої неп­рав­ди. Во­на зна­ла, що опiс­ля за­жи­ве лиш фi­зичним жит­тям. Од­нак во­на не мо­же со­бi iнак­ше по­ра­ди­ти. Що про ню те­пер ду­має Iри­на? - га­да­ла во­на да­лi. - "Чи я йо­го люб­лю?" - i во­на ус­мiх­ну­ла­ся сла­бо: "най со­бi се ду­має". Ли­ше до прав­ди­вої при­чи­ни не смi­ла Iри­на дiй­ти, нi за що в свi­тi не смi­ла… Люб­ля­чи Оле­ну, во­на мог­ла б од­ним за­ма­хом усе роз­би­ти…

Потiм ста­ла ду­ма­ти про нього. Во­на уяви­ла со­бi йо­го по­стать. Во­на му­сить у ньому вiд­най­ти щось та­ке, що б її до нього при­тя­га­ло. Во­на знає док­лад­но, що вiн бу­де говори­ти­, як упер­ше за­го­во­рить. Знає той ус­мiх, кот­рий зрад­жує, що вiн ог­ра­ни­че­ний, i кот­ро­го їй встид­но… Ли­ше чо­ло має вiн бi­ле, гар­но сфор­мо­ва­не, кот­ре на­дає ви­каз [34] цi­лiй ста­тi, й сильно збу­до­ва­ну пос­тать рiд­кої кра­си. "Се ж дi­йс­но щось гар­но­го - та­ка сильна i здо­ро­ва лю­ди­на", - ду­має во­­на. Який вiн сильний!.. То­дi, нап­рик­лад, зняв її з вiз­ка так ле­ге­сенько, на­че б во­на бу­ла лег­ка, мов пе­ро i (зга­да­в­ши се, па­ле­нiє ще те­пер), здiй­ма­ючи, при­тис її